Ваше Високопреосвященство! 
Високоповажні гості нашого з'їзду!
Вельмишановні друзі з наших союзницьких партій, з якими ми спільно входимо до блоку УНП "СОБОР" - УРП - УХДП!
Дорогі побратими-делегати!
Багато хто з вас пам'ятає: на З'їзді єднання національно-демократичних сил ми домовилися провести з'їзд нашої партії після першого року діяльності, який коротко можна було б назвати роком організаційного становлення та політичного визначення УНП "СОБОР". Ми дотримали свого слова. 
Така етапна подія, як з'їзд, завжди спонукає до серйозного і вдумливого аналізу, принципових і об'єктивних оцінок, визначення перспектив. Сподіваюся, саме з таким настроєм ми розпочинаємо роботу і саме таку проведемо розмову.
У своїй доповіді прошу в з'їзду дозволу не зупинятися на цифрах нашого організаційного зростання чи на подробицях наших численних акцій. Усі ви отримали докладні аналітичні матеріали, які дають відповіді на більшість запитань про роботу партії за звітний період.
Більшою мірою дозвольте зосередитися на аналізі сучасної ситуації в державі та в світі, визначенні тенденцій її розвитку та можливих перспектив. Виходячи з цього, ми повинні чітко визначитися, яким повинен і може бути наш вплив на цю ситуацію, які наші дії забезпечать досягнення мети.

Україна й світ на межі тисячоліть.

Якщо ми є по-справжньому серйозною партією, то повинні насамперед враховувати, що сьогодні діється не лише в Україні, а й навколо неї. Якщо ми прагнемо, щоб навколишній світ розумів нас, то повинні так само зрозуміти, за якими законами живе цей світ. І водночас, ідучи в світ, ми повинні чітко уявляти собі: якщо ми самі собі нецікаві й непотрібні, то світові ми зайві й поготів, і знатися з нами ніхто не захоче.
Тому хочу розпочати з аналізу змін навколо України і місця самої України в цьому світі. 
Ми стаємо свідками утворення нової, дуже динамічної геополітичної конфігурації. Відбувається перерозподіл сфер між великими центрами тяжіння: США, Європою, віссю Росія-Китай. І на цій великій світовій шахівниці Україна волею власного нездарного керівництва прирекла себе на роль слабкої, розмінної фігури (хоч потенційно могла б і повинна була б виявитися фігурою сильною). Європа й США досі сприймають нас переважно крізь призму бачення Росії - й це суворий присуд ефективності української зовнішньої політики. Продовження такої політики безвідповідальності і бездіяльності створює для України серйозну небезпеку.
Геополітичний протяг дедалі відчутніше звіває нас на схід. Звіває, мабуть, ще й тому, що ментально українське суспільство досі лишається переважно радянським (читай - проросійським), а не європейським. Наші еліти досі не тільки говорять, але й думають по-російськи.
Тому й підписуються документи з Росією щодо співробітництва в військовій сфері, які взагалі перекривають будь-які можливості нашого дальшого просування в бік Європейського союзу й НАТО. Тому й укладається меморандум про спільну роботу енергосистем, який кладе край нашій енергетичній незалежності. Тому напередодні останньої зустрічі президентів Росії та України в Дніпропетровську на догоду інтересам Москви "здається" єдиний серйозний здобуток української дипломатії протягом останніх років - асоціація ГУУАМ, самміт якої з ініціативи Кучми переноситься на невизначений термін.
Щоб зрозуміти "рівноправність" наших стосунків з Росією, назву одну тільки цифру. Україна віддала велику територію в Криму під російську військову базу в оренду за 97 мільйонів доларів на рік. Для порівняння: за перехід футболіста Фігу з "Барселони" мадридський "Реал" виклав 57 мільйонів доларів. То якої ще "фіги" треба українцям, щоб зрозуміти рівень нашого державного керівництва на чолі з президентом?
Аналітики вже звернули увагу на те, що Путін зустрічався з Кучмою минулого року вісім разів. Ця цифра безпрецедентна для рівноправних міждержавних відносин - так часто тільки начальник може викликати "на килим" свого підлеглого. 
Натомість успіхи "на західному напрямку" значно скромніші. Для того, щоб Кучму прийняв Шредер, потрібне було особисте прохання того ж Путіна. А наш президент розплатився за такий "вияв визнання" безцінними рукописами славетних композиторів з так званого "бахівського архіву", на поверненні яких німці навіть не наполягали, добре усвідомлюючи обсяг культурних втрат, завданих Україні в роки другої світової. 
Водночас українська влада, яка недавно так любила говорити про "європейський вибір", фактично дає команду "фас" на розгортання в державі антизахідної істерії. Згадаймо програми "придворного телеканалу" УТ-1, від яких виразно повіяло часами "холодної війни". Згадаймо вперте намагання нашої влади, розправившись із українськими незалежними ЗМІ, взятися за "Свободу", "Бі-бі-сі", "Голос Америки", знову вигнати ці "ворожі голоси" на короткі хвилі, які мало хто слухає. Згадаймо нещодавно здійснене за вказівкою "згори" пікетування американського посольства під гаслами "Не дамо здійснити в Україні югославський варіант" (хтось із журналістів пожартував - краще було б написати прямо "Не віддамо нашого Мілошевича!")
Згадаймо, нарешті, багатомісячну свідому діяльність президента, скеровану на послаблення уряду Ющенка, з яким і в Україні, і в світі пов'язували проведення реформ та ідею інтеграції України в Європу. Ця зовні абсолютно алогічна діяльність добігла свого апогею зі зрадницьким зняттям з посади та подальшим арештом віце-прем'єр-міністра Ю.Тимошенко, яка в структурі нашої виконавчої влади чи не єдина послідовно обстоювала економічні інтереси та енергетичну незалежність України. 
І сьогодні на тлі повідомлень про чергові злочинні кроки президентської влади є вже поважні підстави сумніватися: а чи справді цей Уряд, глава якого підписує пронизане тоталітарною риторикою "Звернення Трьох", чи прохання до президента накласти вето на закон про вибори на пропорційній основі, досі уособлює рух України шляхом реформ? І чи здатний прем'єр стати в критичний момент на захист нації, замість того щоб далі співати осанну дискредитованому президентові?
Спершу мене дивувала вельми пасивна реакція провідників "західних демократів" на те, що відбувається в Україні. Дивувала, вона, втім не лише мене. Недарма на останній сесії ПАРЄ керівник організації "Репортери без кордонів" Роже Менар питав: скількох журналістів ще треба вбити в Україні, щоб Захід, нарешті, продемонстрував своє ставлення до режиму Кучми...
Так, напередодні візиту до Києва повноважної делегації Євросоюзу на чолі з Хав'єром Соланою відбулося звіряче побиття мирного пікету в Дніпропетровську (після якого й досі перебуває в тяжкому стані делегат нашого з'їзду, голова Дніпропетровської обласної організації "СОБОРУ" Володимир Цапенко). Майже водночас намагалися знести наметове містечко в Києві, заарештували Юлію Тимошенко, оприлюднили вже згадувану "Заяву Трьох", де всю опозицію апріорно названо "фашистами". І нічого, офіційному Києву все вибачили, обмежившись черговими деклараціями на підтримку "свободи слова в Україні" (яку вже, як ми знаємо, фактично знищено).
Гірка правда в тому, що демократичної, правової, європейської України не хочуть сьогодні самі українці, - то ж навіщо її обстоювати європейцям? 
То ж не ображаймося на Європу. Вона діє насамперед у своїх власних інтересах. Вона хоче, щоб над нею не нависала зловісна тінь "російського монстра". І, де треба, вона ладна відкупатися від цієї перспективи державами, які самі не виявляють великого бажання рухатися самостійно.
Європа й США неодноразово демонстрували, що вони готові допомагати справі демократії. Приклад тому - народна революція в Сербії. І хто б не таврував у нас сьогодні "югославський варіант", не зможе заперечити очевидного: диктаторський режим Мілошевича було зметено самими сербами.
Але чи є кому допомагати в нас? У Чехії сто тисяч вийшло на вулиці, протестуючи всього тільки проти призначення скомпроментованого директора телебачення. А скільки киян вийшло на нещодавні акції протесту в столиці? Звичайно, тут діє ще один фактор - Київ живе значно краще від решти держави. А проте дуже важко сподіватися, що злиденна й голодна Україна підведеться, якщо далі спатиме її відносно нагодована й стабільна столиця. Ця обставина нами не враховується. Й це є великою проблемою.
То ж Європа й США наразі зберігають від України відчутну дистанцію. Вони не приймають України до себе, бо сама Україна не посилає ясних і зрозумілих сигналів, що вона хоче на Захід. І в цьому - оцінка нашої зовнішньої і внутрішньої політики. Нас не хочуть, бо ми є, такими як є - непрогнозованими, корумпованими, невлаштованими й злиденними. Захід розуміє, що за сьогоднішніх умов його втручання є для України безперспективним, зате відносини з Росією він таким втручанням серйозно погіршить. Тому Захід мовчить.
Натомість Росія (маю на увазі її керівництво) ефективно працює на себе. Російські кампанії, зацікавлені в цілковитому контролі над українським внутрішнім ринком, у приватизації наших нафто- й газопроводів, обленерго, високоліквідних підприємств, готові вкладати і вже вкладають значно більші кошти в збереження при владі ще на якийсь час диктаторського режиму Кучми. Кажу - "на якийсь час", бо й вони його не сприймають, і взявши від нього все, що можна, з неминучістю відкинуть.
Ось на якому зовнішньополітичному тлі було дано "карт-бланш" на все те, що режим здійснив в Україні протягом минулого року. Це - проведення глибоко цинічного й наскрізь фальшивого "референдуму за народною ініціативою", коли місцеві князьки в обмін на підтримку наруги й фальсифікацій отримали повну економічну безкарність; "оксамитова революція" в парламенті (коли одних дезорієнтували заміною гербів на фасаді, а інших відверто купили владними кріслами, - і на час отримали цілком "приручену" Верховну Раду, здатну "проковтнути" й підтримати що завгодно); брутальне у своїй відвертості переслідування свободи слова й незалежних журналістів, репресії проти учасників акцій протесту. 
Я переконаний, що всі перелічені дії української влади, які показують, наскільки глибоко зневажає вона, ця влада, думку вітчизняної та міжнародної громадськості, - є частиною всеохопного й добре продуманого стратегічного плану з метою безповоротно віддалити Україну від Європи й наблизити до Росії.
Я не думаю, що для самої Росії обраний її правителями сценарій правильний. Навіть прив'язана до Росії новими кабальними угодами та широким проникненням російського капіталу на наші ринки й російського духу - в нашу свідомість, Україна лишиться для своєї північно-західної сусідки кривавою раною. Росія вже сьогодні несе непосильний тягар утримування на поверхні до краю доруйнованої Лукашенком Білорусі. Але жодних російських ресурсів не вистачить, щоб довго підживлювати знекровлену Кучмою та його олігархами Україну. 
Але такий сценарій несе не меншу небезпеку й для Заходу. Адже разом з Україною Росія вже ніколи не відмовиться від спроби стати новим впливовим центром світового протистояння. Повернення України в російську імперську орбіту з неминучістю підштовхне новий виток гонки озброєнь. Звичайно, Росія програє, бо надто непорівнянні сьогодні економічні потенціали: країни НАТО - 20 трильонів доларів ВВП річно (з них половина припадає на США), а Росія з Україною - лише 200 мільярдів, тобто у 100 разів менше. Але шкоди буде завдано чимало.
Тому Заходові варто пам'ятати, що тільки європейська Україна здатна стимулювати рух Росії в бік Європи. 
Але ще небезпечніший такий сценарій для України. Адже, опинившись на вістрі протистояння Росії й Заходу, вона може знову виявитися відкинутою на десятиліття назад у своєму історичному розвиткові. А, з огляду на темпи розвитку сучасної цивілізації, це "на десятиліття" практично означатиме "назавжди". 
Отже, ми повинні негайно усвідомити наше реальне місце в сучасному динамічному світі. Всілякі ілюзії та міфи в сучасній геополітиці - річ згубна. Світом правлять інтереси, й Україна ніколи не посяде в ньому гідного місця, аж поки не визначить сама для себе: а в чому ж полягає її власний національний інтерес.
Без досягнення кардинальних позитивних внутрішніх, і насамперед, демократичних змін в самій Україні неможливо сподіватися на позитивний ефект зміни акцентів зовнішньополітичної орієнтації. 
Потребує ретельного аналізу і суттєвої корекції теза - Україна може і повинна стати великою світовою потугою. Нагадаю - сьогодні наш ВВП - 32 мільярди доларів. Отже, ми не можемо змагатися з Штатами (10 трильонів), чи з Японією (4 трильони). Наш рівень сьогодні - навіть не Польща (160 мільярдів), а Угорщина чи Чехія (50 і 54 мільярди). Висновок: сьогодні ми повинні вчитися бути громадянами помітної європейської держави - і не комплексувати з цього приводу.
Наголошу на ще одній обставині. Віддаючись у руки Росії, ми демонструємо готовність позбутися і всього свого державного суверенітету, і національної самобутності. Натомість ідучи дорогою інтеграції до ЄС, ми висловлюємо готовність віддати Брюсселеві лише незначну частину державного суверенітету, але не позбутися ані крихти національної самобутності.
Облудними є аргументи, тих, хто говорить про виняткову важливість російських ринків - бо ж орієнтація на невибагливі пострадянські ринки ніколи не виведе нас із багна технологічної відсталості.
Отже, мій висновок: навіть продовження політичної кваліфікації України як позаблокової держави й фактичне балансування між Сходом і Заходом стає конрпродуктивним. Воно починає приносити шкоду нашим суттєвим національним інтересам. Відтак потребуємо однозначного визнання суспільством та законодавчого закріплення європейського та євроатлантичного вибору, курсу до вступу до ЄС та НАТО і забезпечення реалізації цього курсу.
Такий вибір дасть суттєвий імпульс розвиткові енергії українського народу через необхідність підготуватися до сприйняття європейських стандартів. Натомість євразійсько-московський варіант таких стимулів не продукує. Радше навпаки.
Рішення про вступ України до ЄС та НАТО повинно прийматися з чітким усвідомленням того, що його реалізація потребуватиме концентрації сил всього народу, тривалої важкої праці. Ми маємо розуміти ціну нашого вибору і свідомо йти на це, оскільки вона є набагато меншою за ціну вагань і невизначеності, особливо за ціну намагань шляхом продажу України Росії спасти Кучму від правосуддя.

Діагноз суспільства

Але перейдімо від геополітики до наших внутрішніх справ. Те, що ситуація в Україні невтішна - відомо всім. Проте навіть ми часто боїмося чесно собі зізнатися - на якій критичній межі стоїмо.
Два роки тому невідомий автор чи колектив авторів під псевдонімом тодішнього кандидата в президенти України Євгена Марчука видав книжку "П'ять років української трагедії". Там на підставі широкого використання статистичних цифр дано аналіз тих страшних наслідків, які мало для України урядування Л.Кучми та його поплічників. Як на мене, цю книгу варто було б перевидати сьогодні масовим накладом, розшифрувавши заодно імена справжніх автора чи авторів. 
А за ті два роки, які проминули після написання книги, ситуація на краще не змінилася. Щоб довести це, далі я оперуватиму цифрами, підготовленими та узагальненими Радою Колегій нашої партії та Інститутом відкритої політики. 
Отже, Україна здобула незалежність 1991 року, маючи 52 мільйони населення. Відтоді народжуваність у державі зменшилася на 30% відсотків і складає на рік менше 8 новонароджених на 1000 населення. Зате на ті ж 36% зріс рівень смертності (майже 15 померлих на 1000 населення). 
Реальною стає загроза епідемій. Маємо понад 600 тисяч хворих на туберкульоз. Точне число ВІЛ-інфікованих нікому не відоме. Але всі погоджуються, що воно в багато разів перевищує офіційну статистику. За оцінками іноземних експертів, в Україні вже нараховується понад півмільйона носіїв ВІЛ-інфекції. Отже, маємо понад 1 відсоток неселення ВІЛ-інфікованих (а СНІД вражає саме чоловіків і жінок репродуктивного віку, й серед них ця цифра суттєво вища). 
Світ ще не знає, як протистояти новій смертельній хворобі, що її викликає в людей коров'ячий сказ. Європейські уряди вдаються до надрадикальних заходів. А в Україні з її зруйнованою наукою сьогодні просто відсутні методи його діагностики. Зрозуміло, що значна частина поголів'я корів, що їх забивають сьогодні в Європі, піде за демпінговими цінами саме до нас. І наші люди охоче купуватимуть трохи дешевші вироби з яловичини, навіть не підозрюючи, що на них чигає невиліковна хвороба мозку. 
Утворилося замкнене коло: наша злиденність не дозволяє, з одного боку, ефективно боротися з хворобами, а з іншого - саме вона сприяє їхньому швидкому наступові.
Як наслідок, в Україні відбувається стрімка депопуляція. Зараз щороку, без жодної війни в Україні населення зменшується майже 400 тисяч людей - зникає середньої величини обласний центр!
За найоптимістичнішими оцінками, нас сьогодні на два з половиною мільйони менше, аніж було 1991 року. А за песимістичними оцінками - на три з половиною... 
А якщо до цього додати 600 тисяч щорічних абортів, і зробити нескладні розрахунки, то побачимо, що приховані людські втрати України протягом минулого десятиліття складають близько дев'яти мільйонів. Тобто Кучма вже цілком може позмагатися з Кагановичем та Косіором за сумнівну "пальму першості" в справі організації геноцидів.
Не випадково влада сьогодні так боїться провести новий всеукраїнський перепис населення. Бо ж його результати неодмінно стануть їй присудом в очах не тільки вітчизняної, а й міжнародної громадськості. Адже те, що відбуваєтся сьогодні в Україні, є всі підстави назвати "геноцидом" - з відповідними моральними й правовими висновками.
Ось чому драматичні події останніх місяців не можна вважати причиною сьогоднішньої політичної кризи. Вони - тільки вершина айсберга. А в його основі - мільйони вимерлих під час правління Л.Кучми українців. І наслідки цього правління такі, що сьогодні демографи сперечаються лишень, чи стане нас 2020 року 40 мільйонів, якщо все йтиме, як і йшло досі, чи цифра стабілізується десь на 46 мільйонах (якщо вдасться запустити ефективні програми збереження населення, - звичайно ж, за умов початку економічного піднесення!)
Вдумаймося лишень, якою дорогою йдемо. Людство проминуло індустріальну еру, коли вдалося досягнути високого рівня життя населення розвинених держав, - але ціною хижацького використання природних ресурсів. Людство ввійшло в постіндустріальну еру, коли на рівних розглядаються економічні, екологічні й соціальні аспекти суспільного розвитку. Дедалі більшого розповсюдження набуває ідея стійкого розвитку, яка вимагає від теперішнього покоління реалізовувати своє право на гідне й заможне життя аж ніяк не коштом поколінь прийдешніх, які так само повинні мати право на гідне життя в безпечному довкіллі.
Уряди розвинених держав дедалі більше безкорисливо рятують майбутнє всього людства. А корислива й корумпована українська влада за будь-яку ціну намагається порятувати тим часом шкуру Леоніда Кучми!
Перед нами гранично чітко постало питання: або бути разом з цілим цивілізованим світом, і жити за його законами справедливості й милосердя, або ж далі потопати в брехні, рухатися в імперські обійми з ризиком назавжди опинитися на узбіччі загальноцивілізаційного розвитку.
А що така перспектива дуже реальна, - підтверджує досвід дуже багатьох держав Азії, Африки й Латинської Америки, які не мали сили скинути егоїстичних корумпованих диктаторів - і відстали від світу вже навіки.
Проте страшним наслідком минулого десятиліття стало не лише демографічне вимирання українців, але й моральний параліч значної частини нації. У нормальному суспільстві є цілком природна відповідальність більшості за долю цього суспільства, бо воно - умова й середовище життя кожного. У нас натомість втрачено орієнтири - що є справжньою вартістю, а що абсурдом. Людей пече тільки власна сорочка, тільки власний страх.
6 лютого я був на сесії Васильківської міської ради, яка давала згоду на звільнення з роботи депутата, директорки зразкової донедавна школи № 4, голови нашого "Соборівського" осередку Ольги Клименко. Зачитувалася складена обласним начальством наскрізь фальшива довідка про начебто виявлені порушення. Абсурдність її була очевидна навіть людині, далекій від освітянської галузі. Але коли Ольга Федорівна намагалася пояснити: людоньки, але ж це все неправда! - хтось лише тупо гигикав, а хтось цинічно казав - ну хіба ти не розумієш, що ти зі своєю позицією лягаєш під каток? І ніхто з тих сімнадцяти виродків (пробачте, але це - найлагідніше слово, яке я можу до них вжити), які проголосували "за", навіть не замислювалися, що в будь-який момент завтра так само вчинять і з ними. Адже в стаді овець жодна ще не вціліла від різницького ножа...
В атмосфері психологічного каліцтва суспільства немає адекватної реакції навіть на дуже страшні речі. Згадаймо, як одинадцять років тому всього-тільки продуктові набори в багажнику розбитої "Волги" чернігівського обласного начальника спричинили в цьому місті гучну "ковбасну революцію", яка широко відгукнулася на обширах усієї тодішньої "однієї шостої". А сьогодні інформація про вкрадені Бакаєм 100 мільйонів, вкупі з оприлюдненим записом розмови, на якому Кучма дає Азарову вказівку "прикрити" цей злочин, майже не має суспільного резонансу.
Я говорив про це рік тому, і говорю ще раз: Україну свідомо довели до руїни, а людей - до злиднів, бо в такому стані легше нагнітати страх і маніпулювати свідомістю мільйонів. Приблизно за таким сценарієм діяли колись коменданти нацистських концтаборів. І за це винуватців потрібно судити. Бо все інше - теж жахливе, але то - вже наслідки.
Але немає альтернативи змінам. Бездіяльністю не досягнемо нічого. Ми повинні будити людей, хоч як це не є тяжко. Бо не розбудивши їх, не матимемо перспективи.
Є й інше питання, на якому я хочу зупинитися. Сучасною наукою неспростовно доведено: єдність етносу і природного середовища є фундаментальною властивістю біосфери. Це означає, що тільки український етнос може взяти на себе ініціативу й згуртувати усіх тут сущих, щоб дати лад цій землі з її м'якими рельєфами, широкими степами, гаями, дібровами, невисокими горами. Тільки українці, сконсолідувавшись, повинні вивести державу з кризи. Тільки вони можуть сконсолідувати навколо себе українську політичну націю - в ім'я добробуту й людської гідності всіх, хто живе на цій землі.
Але чи здатні українці сьогодні самі усвідомити свою історичну місію? Чи здатні вони сьогодні зрозуміти, що несуть відповідальність і за цю землю, і, зрештою, за представників усіх інших етносів, які на ній живуть? Чи здатні вони зрозуміти, яку вагу має для них їхня мова? Наскільки важлива єдина помісна церква, без якої неможливо досягнути духовної єдності?
Боюся, що викривлене розуміння слова "національне", яке дісталося нам у спадок від імперської пропаганди, не дає змоги сьогодні не тільки сконсолідувати самих українців, але й досягти проривів у економіці та забезпеченні якісно іншого рівня ставлення до нашого довкілля. І вина в цьому, - так саме на сьогоднішньому владному режимові, який за майже десять років незалежності так і не зумів сформулювати відвертого ставлення до цих принципових речей. А тепер, з огляду на дедалі більше загравання з Москвою, вже й ніколи й не намагатиметься це робити. 
І знов-таки на нас ліг обов'язок вперто й терпляче пояснювати людям, що тільки через національне - наш шлях до вселюдського, шлях до порятунку.
Маємо невтішний висновок - останнє десятиліття з усіх поглядів виявилося з вини владного режиму для України втраченим. Владці говорять нам, пояснюючи причини невдач: що робити, коли Україні ЛИШЕ десять років.
Ми відповідаємо їм: Україні ВЖЕ десять років - час дуже великий, з огляду на темпи розвитку сучасної цивілізації. І ми повинні напружити всі наші сили й волю, щоб надолужити злочинно згаяне. Ті, хто закликає нас змиритися й почекати ще чотири роки, повинен знати: це - позиція зради національних інтересів.

Відповіді УНП "СОБОР" на виклики часу

На установчому з'їзді нашої партії ми визначили самі для себе, якими ми повинні бути. Ми проголосили: Україну спасе тільки свідома, розумна, й гранично самовіддана жертовність. Ми не будемо з тими, хто хоче сьогодні отримати блага й ордени. Ми визначилися: нехай краще ми, віддавши всі сили боротьбі, зійдемо зі сцени сьогодні невизнаними й невідомими, але зробимо тим кращим і достойнішим життя наших дітей і онуків завтра.
Події минулого року показали - ми з нашою оцінкою не помилилися.
Сьогоднішня ситуація поставила перед нашими політичними силами дуже жорсткий вибір: або-або. Або боротися за демократію і європейський вибір, або ж фактично піти в услужіння до сьогоднішньої влади, продати стратегічну перспективу України в обмін на якісь дрібні пільги й блага. 
На жаль, дуже значна частина наших партій іспиту цим вибором не витримала. Ми говорили на З'їзді єднання національно-демократичних сил рік тому й про необхідність вибудувати чітку ієрархію інтересів, де на самому чільному місці був би національний, згодом партійний, а вже потім особистий (значення якого ми теж аж ніяк не відкидаємо, але саме в названій послідовності), і про необхідність повернення довіри виборців-прихильників української національної ідеї до партії і політиків - а цього може домогтися лише сильна партія й послідовні, чесні політики. Все це безумовно не втратило актуальності. Більше того, воно стає сьогодні ще актуальнішим, аніж було рік тому.
То ж наскільки ми самі відповідали протягам минулого року вимогам, які самі ж перед собою поставили?
Якщо хтось мені назве бодай одну партію-ровесницю "СОБОРУ", що може позмагатися з ним за вагомістю в суспільстві, розголосом конкретних проведених за цей час акцій, здобутою ціною послідовності й жертовності повагою людей, я буду вдячний. Але я такої партії не знаю. І це - наш спільний здобуток, яким можемо пишатися.
Я хочу навести одну цифру, яка багато про що говорить. На листопад 1998 року НДП мала в своєму складі 362 місцеві організації. На той час партія розбудовувалася без жодного адміністративного опору, за цілком сприятливих умов протягом двох з половиною років. На сьогодні УНП "СОБОР", яка працює лише рік, і то в умовах жорсткої інформаційної блокади, а подекуди й прямого адміністративного тиску, має в своєму складі понад 380 місцевих організацій. Таких темпів партійної розбудови не за гроші, а за ідею історія останніх років просто не знала. 
Звичайно, ми зробили менше, аніж планували, бо задуми були ще ширшими. Зокрема, ми планували вже створити наші осередки в двох третинах адміністративних районів, - але ще не досягнули цієї цифри. Ми ще повною мірою не використали того інтелектуального й творчого потенціалу, який маємо, хоча в останні місяці діяльність Ради Колегій партії значно активізувалася. Ми не зуміли налагодити по-справжньому ефективної співпраці з багатьма громадськими організаціями, які взяли участь у З'їзді єднання національно-демократичних сил.
А проте не буде великим перебільшенням, коли скажу: протягом цього року "соборяни" зробили менше, аніж хотіли, але значно більше, аніж вдавалося досі за аналогічних умов будь-кому іншому. 
Нас сьогодні - майже вісім тисяч. Серед нас - відомі всій Україні політики, науковці, письменники, митці, підприємці, журналісти, громадські діячі. За кількістю академіків і професорів, кандидатів і докторів наук, народних і заслужених артистів України, лауреатів Шевченківської премії та Державної премії з науки й техніки наша партія не має сьогодні в Україні конкурентів. 
Я свідомо не називаю тут імен - бо перелік вийшов би надто довгий, і все одно виявився неповним. Але головне інше - всі ці люди віддають частку свого серця й розуму, щоб спільно зробити нашу Україну кращою.
Але ніяк не менше повинні цінувати щоденний подвиг тих сотень і сотень членів нашої партії - працівників виробничої сфери, студентів, пенсіонерів, які в умовах нестатків і побутової скрути віддають свій час не на пошуки хліба щоденного, а на благородну справу розбудови майбутньої заможної, щасливої, демократичної України. 
Ми вміємо долати шторми й тумани, тримати курс і досягати цілі. 
Ми здатні навести лад не тільки на вершині Говерли, але і в суспільстві.
Ми пам'ятаємо славну історію наших предків.
Ми не мовчимо, ми вміємо й знаємо, що говорити.
Ми будимо людей, і символом цього став Херсонеський дзвін, який тиждень тому нарешті заговорив язиком, бронзу для якого ми збирали по всій Україні.
І все, що ми зробили доброго, ми досягли, бо стояли на захисті правди й національних інтересів. Це - непросто. Але це - єдина запорука успіху.
Тепер - про події останніх місяців і тижнів. Справа Георгія Гонгадзе і подальший "касетний скандал" як у краплі води виявили всю прогнилість і аморальність режиму Л.Кучми. І так сталося, що ця одна справа переповнила чашу терпіння, до якої склали перед тим свої життя мільйони фізично вимерлих за правління Кучми українців. Дуже багатьом стало ясно - якщо ми сьогодні не доб'ємося очищення, то законсервуємо сьогоднішній стан на десятиліття.
Тому ми виходимо сьогодні на вулиці, ми встановлюємо наметові містечка, проводимо пікетування перед будинками адміністрацій. Наша вимога - відставка всіх, хто заплямував себе протизаконними діями й злочинними наказами. 
Ми беремо участь в акції "За правду", бо хочемо знати всю правду. Правду про те, хто наказав свого часу вбити Вадима Бойка, Михайла Бойчишина, Вадима Гетьмана, В'ячеслава Чорновола, Георгія Гонгадзе, інших відомих політиків, громадських діячів, журналістів, які не подобалися владі. Хочемо знати всю правду про так звану "касетну справу". Бо тільки через правду можливе очищення суспільства, тільки через правду Україна здобуває шанс на гідне майбутнє.
Тому наша головна мета - не чиясь конкретна відставка. Хоч і ці відставки (маю на увазі насамперед Кучму, Кравченка, Потебенька, Азарова, Марчука) - неминучі, якщо не хочемо далі жити в блуді. Наша мета - це демократична, заможна, шанована в світі Україна. А засіб досягнення мети - це ПРАВДА, усунення сьогоднішнього режиму, утвердження демократії, вільні вибори й перемога на них національно-демократичних сил. 

Єдність в ім'я правди

Партія сьогодні бере активну участь в акції "За Україну без Кучми". Відразу хочу підкреслити - акцію цю ініціювали не ми й не соціалісти. Вона виникла, бо люди вже не могли далі терпіти тієї наруги. Але коли учасники голодування 1990 року, друзі Георгія Гонгадзе вийшли на площу, ми не могли лишатися осторонь. І, так сталося, ми разом з соціалістами змушені були взяти на себе основний тягар організаційного забезпечення акції.
Сьогодні пропрезидентські ЗМІ говорять: проти Кучми начебто виступили "ліві", які хочуть повернення Союзу. Але це - зухвала брехня. Якраз комуністи протягом останніх тижнів гранично чітко продемонстрували, що вони й теперішній владний режим - єдине ціле. Кучмі потрібні комуністи, щоб лякати вітчизняну й світову громадськість загрозою "лівого реваншу". А комуністам у свою чергу потрібен Кучма, бо тільки за його нездалого керівництва, в умовах постійної кризи вони, не маючи ані яскравих людей, ані привабливих ідей, здатні утримувати сталий вплив серед частини протестного електорату й людей старшого віку.
Не випадково саме комуністи не дозволили наприкінці шостої сесії відправити в відставку дискредитованого прокурора М.Потебенька. Саме комуністи сьогодні в моєму виборчому окрузі на Вінниччині ведуть відверту агітацію за Кучму, проти демократії і європейського вибору. Саме комуністи з'являються сьогодні непрошеними на мітинги протесту зі своїми червоними прапорами з єдиною метою - спровокувати сум'яття й колотнечу. Тому між нами й комуністами, які хочуть загибелі України, не може бути сьогодні нічого спільного
Підкреслю: ми відразу ж домовилися, що всі заходи акції "За Україну без Кучми!" відбуваються не під партійною символікою, а виключно під державними синьо-жовтими прапорами. І своєю участю в акції УНП "СОБОР", наші союзники по блоку УРП та УХДП врятували ще раз в очах громадськості авторитет нашої націонал-демократії, вожді якої вже стільки разів таврували себе угодовством.
Хочу ще раз підкреслити: ми не підтримуємо Мороза як можливого майбутнього кандидата в президенти, бо не поділяємо багатьох його програмових засад. Але ці наші суперечності повинні розв'язати майбутні вільні й чесні вибори. А щоб такі вибори взагалі відбулися - всі державницькі демократичні сили повинні сьогодні діяти спільно.
Ми повинні бути разом, бо під час кривавого побоїща в Дніпропетровську тиждень тому переодягнені бандити (іншого слова для них у мене немає) били "соборян", "просвітян", соціалістів, членів УНР, ОУН та СДПУ (без цифри "нуль"), - не розрізняючи, кого саме б'ють. А відтак тільки разом ми можемо протистояти їм, вистояти й перемогти.
Сьогодні не випадково виникла ідея створення громадської ініціативи - Форуму Національного Порятунку в складі авторитетних, незаплямованих політиків, громадських діячів, науковців, письменників, митців. Нагадаю - в раді цього Форуму з 15 чоловік - троє "соборян". А з нами разом там - рухівці, "ріпківці", члени "Батьківщини", УРП, УКРП, соціалісти, позапартійні.
Так, наші економічні програми відмінні. Але ми єдині в тому, що сучасна президентська республіка в Україні не виправдала себе. Необмежена президентська влада стала в нас джерелом не тільки необмеженої сваволі й корупції (це, зрештою, продиктовано законами розвитку суспільства), але й постійної суспільної колотнечі (це є суб'єктивним наслідком особливостей характеру самого Л.Кучми).
Тому ми повинні, нарешті, перейти до ефективної моделі стримувань і противаг, де Верховна Рада формує відповідальний Уряд, який спирається на депутатську більшість. Де в цього Уряду є достатньо повноважень, щоб утілювати в життя свою програму. Де діє ефективне місцеве самоврядування, базовою ланкою якого є саме територіальні громади сіл, селищ і міст. Де, нарешті, сформовано незалежний і непідкупний суд, через який громадяни можуть відстоювати свої права.
Звичайно - одній партії, хоч якою потужною вона є, виконати таку широку програму реформ не під силу. Тому слово "єдність" було завжди написано на наших гаслах. Ви пам'ятаєте: "СОБОР", на відміну від багатьох інших партій, виник у процесі єднання, а не розколу. Другий крок до єднання ми зробили 18 грудня 2000 року, коли підписали декларацію про утворення блоку з УРП Л.Лук'яненка та УХДП О.Сергієнка.
21 січня напередодні Дня Соборності українських земель представники 34 партій та громадських організацій національно-демократичного спрямування оголосили про утворення об'єднання "Українська правиця", яке в майбутньому має перерости в потужний передвиборчий блок. Серед партій, які підписали Декларацію об'єднання, - УНП "СОБОР" та його політичні союзники - УРП та УХДП. 
Ми вважаємо, що того дня зроблено важливий крок до єдності національно-демократичних сил. Проте Форум 21 січня - це тільки перший крок. Суб'єктами виборчого процесу згідно з законом є партії, отже, ми повинні найближчим часом підписати угоду про створення блоку політичних партій, які спільно підуть на вибори всіх рівнів. УНП "СОБОР" та наші союзники - УРП та УХДП - ввійдуть до такого блоку і зроблять все для нашої майбутньої перемоги.
Підкреслюю - для нас найголовнішим є не те, скільки депутатів від "СОБОРУ" буде в новому парламенті. Для нас найважливіше інше - яка в цьому парламенті домінуватиме ідеологія, чи зможе він ухвалювати необхідні для порятунку й розбудови України рішення. В ім'я цього ми готові до компромісів - і закликаємо до цього всіх наших майбутніх партнерів.
Ми дуже хотіли б, щоб до такого блоку ввійшли не тільки партії, представлені в "Українській правиці". Маю на увазі насамперед НРУ, ПРП та КУН. Вірю, що керівництво та рядові члени цих партій усвідомлять: нам нічого ділити. Україну потрібно рятувати спільно.
Хочу наголосити ще на одному. Попри потрібність найширших блоків, аж ніяк не знімається з порядку денного питання створення єдиної потужної національно-демократичної партії. Партії, сильної за своєю чисельністю. За своєю матеріальною базою. А головне - за ідеєю, яку вона обстоює. 
На нашому з'їзді ми повинні підтвердити: відразу ж після парламентських виборів ми готові провести об'єднавчий з'їзд з УРП та УХДП. Можливо, на цей з'їзд прийдуть і інші партії. І ми разом з ними зробимо ще один важливий крок до майбутньої демократичної, заможної, по-справжньому української СОБОРНОЇ УКРАЇНИ.
Так, ми не вибачимо режимові жодного зі скоєних ним злодіянь. Тому ми виходимо з ініціативою створення БІЛОЇ КНИГИ ЗЛОЧИНІВ РЕЖИМУ, в якій знайдуть відображення всі задокументовані випадки порушення законності й прав людини, глумлінь над людською гідністю громадян. Така книга стане в пригоді майбутній демократичній владі. Ми не маємо права повторювати помилок нашого минулого. Адже 1991року "в ім'я злагоди й миру" ми вже заплющили очі на те, хто і що робив у минулому. Наслідки цього загальновідомі.
Проте головна наша мета - зовсім не помста. Сьогодні ми повинні запропонувати Україні привабливу й загальноприйнятну модель її дальшого розвитку, яка базувалася б на апробованих консервативно-ліберальних принципах, захищала б гідність людини і гарантувала б українцям право гідно жити у власній демократичній національній державі.
Своїми діями УНП "СОБОР" переконливо показала, що й сьогодні в політиці є місце для честі, порядності, відданості проголошеним принципам. 
Дозволю собі закінчити виступ не так, як це же стало традицією на наших форумах. Бо сьогоднішня Україна - це, на жаль, не так СЛАВА і ЗВИТЯГА, як НЕСЛАВА й ГАНЬБА. Винна в цьому не тільки влада, але й народ, всі ми, які дозволили чинити над собою наругу. Тому в нас буде підстава вигукувати "Слава Україні", коли ми власною тяжкою працею й самовідданою жертовністю поборемо ту ганьбу і змиємо неславу. А поки що спільно проголошуємо:
УКРАЇНІ - ГІДНІСТЬ, ПРАВДУ, ЄДНІСТЬ. 
І вже тоді, коли на ділі станемо ГІДНИМИ, утвердимо ПРАВДУ, згуртуємося в ЄДНОСТІ національно-демократичних сил, матимемо право говорити - ні, не СЛАВА НАМ, а таки СЛАВА УКРАЇНІ.