“Собор” в обіймах “Батьківщини”

Грані-плюс, 9 листопада 2005 року

Українська республіканська партія “Собор” упродовж останніх років явно не належала до зірок першої величини українського політичного небосхилу. Проте навіть у рамках БЮТ партія зберігала власне обличчя й досить часто нагадувала про себе резонансними заявами й учинками свого лідера Анатолія Матвієнка.

Наголошу – це було в минулому. З квітневим призначенням Матвієнка до Криму партія зникла зі стрічок новин – і знову повернулася до них лишень наприкінці вересня. Але вже в рубрику “скандал” – у зв’язку з несподіваною відставкою лідера з усіх посад, його пізнішим не менш несподіваним поверненням, і, нарешті, супроводжуваним бійками партійним з’їздом, після якого виникли “Собор” (М) і “Собор” (Л).

…Лідери партії завжди коректно поправляли тих журналістів, які називали їхню структуру просто “Собором”, нагадуючи про свій статус першої партії сучасної України, організованої і зареєстрованої ще в пізньокомуністичні часи. Проте після яскравої, але короткої доби початку 1990-х УРП загрузла у внутрішніх чварах, пережила декілька болючих розколів, випала з парламенту й тихо доживала віку, а улюбленим заняттям працівників її секретаріату стали нескінченні сварки на тему “хто вкрав сто гривень?”

Друге дихання партія отримала 2002 року, об’єднавшись із молодою (заснованою трьома роками раніше) і амбітною УНП “Собор” Анатолія Матвієнка. Форсував це об’єднання лідер УРП Левко Лук’яненко. Іншого виходу в нього тоді не було: він щойно продав історичний партійний офіс на Прорізній і його партія опинялася на вулиці. І, хоча юридично об’єднання було оформлено як влиття УНП “Собор” до УРП (зі зміною її назви), контрольний пакет у керівництві партії отримали люди з матвієнківської команди (Лук’яненко був обраний церемоніальну посаду голови Ради старійшин). Це було цілком зрозуміло – більшість яскравих постатей залишили УРП задовго перед тим…

Натомість Матвієнкові яскравих людей не бракувало. Частину їх він вивів з НДП, частину залучав до новоствореної УНП “Собор”, частину привів просто на об’єднавчий з’їзд. І, хоча за угодою про створення БЮТ УРП “Собор” належала лишень чверть місць у списку, в першій п’ятірці партію представляли троє. Адже власних яскравих облич для іконостасу Юлії Володимирівні тоді явно не вистачало (і це, очевидно, вже заклало основу для майбутніх ревнощів).

І в парламенті УРП “Собор” була помітна більше, аніж на це давала їй підстави скромна вага молодшого партнера “Батьківщини”. Використовуючи можливості голови комітету з питань місцевого самоврядування, Матвієнко був першим, хто зчинив бучу навколо планів створення ЄЕП (Ющенко напередодні виборів явно не спішив влазити в цю слизьку тему). Він був першим у лавах “героїчних оборонців Тузли”. Нарешті, саме голосами від УРП “Собор” пройшла спільна з польським сеймом заява щодо волинських подій 1943 року (інші національно-демократичні партії долучилися тоді до антипольської істерії).

Втім, Матвієнко не задовольнявся роллю голови нехай навіть симпатичної, але явно не першорядної партії (хоч і власниці реєстраційного свідоцтва №1). Він далі виношував масштабні об’єднавчі проекти, внаслідок яких мусила б постати єдина національно-демократична правиця. Спершу він був не проти об’єднатися в одну структуру з “Батьківщиною” – але цьому завадила очевидна невизначеність ідеологічного обличчя останньої. Згодом заяву про перспективи об’єднання було підписано з УНП – але тут справа захрясла, бо організаційно потужніша костенківська партія збиралася просто поглинути слабшу матвієнківську...

У виборчій кампанії 2004-го УРП “Собор” та її лідер таки виконали свою місію – ставши сполучним містком між командами Ющенка й Тимошенко. Але саме така позиція медіатора зробила врешті-решт Матвієнка “чужим серед своїх” в обох таборах – і партію явно обійшли при розподілі владного пирога. І це посіяло перші зерна невдоволення в партійні лави.

Перебуваючи в Криму, Матвієнко втрачав контроль над проводом власної партії. Він далі плекав романтичну ідею побудови на виборах національно-демократичної правиці – а його колеги-депутати з партійної парламентської групи вже вибрали “синицю в жмені” у вигляді гарантованих Юлією Тимошенко місць у прохідній частині БЮТ.

Партійний конфлікт погострив емоційний зрив Матвієнка після відмови власної парламентської групи підтримати кандидатуру Юрія Єханурова. Цей зрив вилився в заяви про відставку не лише з поста прем’єра Криму (хоч тут його долю було вже, очевидно, вирішено), але й з поста лідера партії, ба більше – про вихід з її лав. Ці заяви заскочили провід партії настільки зненацька, що лідеру запропонували повернутися.

Але буквально за кілька днів виникла нова конфігурація – і колишні “побратими” з проводу, які клялися лідерові в відданості, дали заяві хід. Проте вже наступного дня восьмигодинне сповнене шекспірівських пристрастей засідання Центральної Ради Матвієнко виграв. З’явившись на нього в ролі позапартійного, він пішов головою партії. Найзатятіші опоненти Левко Лук’яненко і Володимир Шовкошитний визнали його перемогу і публічно заявили, що потреба в позачерговому з’їзді партії відпала.

Однак за якихось пару днів ситуація знов кардинально змінилася. Провід раптом заявив про нелегітимність рішення Ради й про те, що партія не має законного лідера (хоч за статутом скасовувати рішення вищого партійного органу провід не мав жодного права). Причина бунту лежала на поверхні: повернувшись до партійного керма, Матвієнко водночас провів через Центральну Раду рішення, яке передбачало продовження переговорів і з “Батьківщиною”, і з УНП, і з “Порою”, і з НСНУ. І це тоді, коли більшість проводу вимагала визначеності: БЮТ, і лише БЮТ.

Далі почалося неприховане втручання “Батьківщини” до справ “братньої партії”. Заступник Тимошенко Ярослав Федорчук публічно заявив: з Матвієнком ніхто переговорів не вестиме. “Батьківшині” був потрібний лояльний голова “Собору”, такий собі “Онопенко №2” (Мало хто й пам’ятає, що Василь Онопенко є, крім усього, ще й головою УСДП, ще одної партії в складі БЮТ, яка, проте, ніколи не виявляла претензій на самостійність). І на з’їзді 22 жовтня прихильники БЮТ вирішили перестрахуватися, фізично заблокувавши опонентів і не давши їм жодного шансу висловити свою думку.

Результати відомі: після скандального дійства з скандуванням, штовханиною і бійкою прихильники Тимошенко оголосили “виконувачем обов’язків” голови партії Левка Лук’яненка. Їхні опоненти заявили про нелегітимність з’їзду через цілий набір процедурних порушень. “Лук’яненківці” силою захопили партійний офіс – але статутні документи й підтримка без сумніву легітимної Центральної Ради залишилися по боці Матвієнка.

...Схоже, через надто грубу роботу “лук’яненківців” Тимошенко таки не отримає для свого блоку бренду “першої партії сучасної України” (що міг би принести їй певну кількість додаткових голосів у західних і почасти центральних областях). Проте невідомо, чи скористаються з цього бренду і “матвієнківці” – адже в разі тривалого судового розгляду їхній юридичний статус теж може виявитися “підвішений”. А певна кількість виборців у результаті всього залишиться вдома – або ж проголосує за якийсь явно непрохідний, але відносно незаплямований проект. Що, в кінцевому підсумкові, зміцнить електоральні показники Віктора Януковича.

Максим Стріха