Максим Стріха: З’їзд, який не відбувся: необхідна післямова

2 листопада 2005 року, Майдан

День 22 жовтня лишив у душі тяжкий осад. Перекривлені ненавистю обличчя й скляні очі, не здатні бачити нічого навкруг. Посмішечки класичних “братків” і їхня “конкретна” лексика: “Убирайся! Не понимаешь? Порежу – поймеш!” Біль і розгубленість тих, хто опинилися безсилими свідками огидного трагіфарсу в стилі абсурдистських п’єс Беккета і Йонеску. Торжество “переможців”, які, захищені широкими спинами “братків”, вигукували щось у мегафон і називали абсолютно довільні цифри голосів “за”...

Той, хто режисував дійство в Будинку архітектора і хто вмовив-таки Левка Лук’яненка “освятити” його своїм авторитетом, напевно, ніколи не читав Гегеля. Інакше він знав би, що вдруге історія повторюється як фарс. І що легендарний дисидент, нестатутним чином поставлений на нестатутну посаду “виконувача обов’язків” голови партії наприкінці 2005 року – то зовсім не те, що легітимно обраний голова молодої й героїчної УРП зразка 1990-го. Але той “хтось” такими дрібницями не переймався. Адже в очах стояло видиво такого близького й реального депутатського мандату (з усіма супутніми благами).

Проте тріумф (із зламуванням дверей партійного офісу і довгим та ретельним описуванням чужого майна, - за давнім люмпенським принципом “забрати й поділити”) скоро набув гіркого присмаку поразки. Адже вже сьогодні зрозуміло, що перед партією на ближчу перспективу є два сценарії: або визнання всіма учасниками протистояння легітимно обраного в лютому цього ж року ХІУ з’їздом голови партії Анатолія Матвієнка та легітимно обраної тоді ж Центральної Ради (ті, кому це зовсім не до снаги, муситимуть перейти відразу до ВО “Батьківщина” і здобувати свої мандати й блага вже там). Або ж втрата партією політичної суб’єктності взагалі.

Спробую пояснити цю тезу. Юридично позиція Матвієнка виглядає сьогодні бездоганно. За ним – підтримка більшості членів Центральної Ради і більшості голів територіальних організацій. За ним – одноголосно ухвалене рішення Контрольно-ревізійної комісії про невизнання дійства в Будинку архітектора легітимним з’їздом, оскільки, на додачу до довгого переліку порушень, участь у ньому взяли менше половини обраних делегатів (що й було належним чином задокументовано). У Матвієнка – статутні документи й печатка партії (виготовлений його опонентами фальшивий дублікат тягне на відкриття кримінальної справи).

Звісно, “лук’яненківці” можуть оскаржувати права Матвієнка через суд. Але, навіть якщо справу буде прийнято до розгляду, процес цей може затягнутися на багато місяців. А отже, Юлія Тимошенко (у відданості якій “лук’яненківці” клялися й клянуться), ледве чи наважиться включати до блоку партію з підваженим юридичним статусом. Тому максимум, на який “лук’яненківці” можуть розраховувати – це індивідуальне входження своїх нинішніх чотирьох депутатів (та ще 2-3 осіб з “особливими заслугами” – втім, цього можуть і не дати з огляду на “грубу” роботу 22 жовтня!) до прохідної частини списку БЮТ. Причому входження в ролі членів ВО “Батьківщина” або позапартійних – іншого закон не дозволяє. Проте і юридичний статус їхніх опонентів виявиться так само підваженим, - і за такого розвитку подій вони теж не зможуть стати повноцінним учасником жодного блоку...

А тепер трохи – про причини конфлікту й про те, чи можна було його уникнути. А також про те, що робити далі.

Коли чотири роки тому УРП та УНП “Собор” входили до Блоку Юлії Тимошенко, всім була очевидна різниця між національно-демократичним характером цих двох партій, які невдовзі об’єдналися в одну, - і між неокресленою ідеологією ВО “Батьківщина”. В своїй невиголошеній (і надрукованій сьогодні у партійному тижневикові) доповіді на з’їзді, який не відбувся, Матвієнко згадує про те, як йому доводилося боротися в грудні 2001-го з Юлією Володимирівною за кожне слово програми БЮТ.

Як людина, якій тоді випало зводити на комп’ютері результати цієї запальної дискусії (відбувалося все глибокої ночі, за лічені години до відкриття міжпартійного з’їзду БЮТ) можу засвідчити: йшлося не про стилістику. Йшлося про світогляді розбіжності між прихильницею лівих етатистських поглядів Юлією Тимошенко і правоцентристом, ліберальним націоналістом Анатолієм Матвієнком. (Знаменно, що “лівий” проект Тимошенко не викликав тоді суттєвих застережень не лише в соціал-демократа Онопенка, а й у зовсім неліберального націоналіста Лук’яненка).

Необхідність вийти на з’їзд з узгодженим текстом змусила тоді знайти компромісні формулювання. Але від того розбіжності нікуди не поділися. Й Матвієнко добре розумів: дальше перебування партії в БЮТ у ролі молодшого партнера хоч і може дати найбільше (порівняно з іншими варіантами) депутатських мандатів, проте несе ризик (значно посилений запровадженням імперативного мандату) втрати партією своєї індивідуальності, розчинення її в зовсім іншій за ідеологією “Батьківщині”.

Смію стверджувати: як прагматичний політик, Матвієнко все ж ніколи не відкидав можливості блокування УРП “Собор” у рамках БЮТ (і, хоч історія не знає умовного способу, ризикну припустити: за “нормального” розвитку подій цим би все і скінчилося б). Але для цього Матвієнко потребував сильної позиції на переговорах з Юлією Тимошенко – бо збирався боротися не лишень за кількість мандатів, а й за прийнятну програму блоку, врешті-решт, за можливість далі виступати в ролі медіатора в справі поєднання зусиль політичних угруповань Тимошенко і Ющенка – коли не до виборів, то принаймні після них.

Але емоційний зрив 20 вересня, що вилився в дві заяви про відставки (політик такого калібру не має права на такі помилки!) зробив позицію Матвієнка слабкою. Очевидно, він спершу взагалі вирішив був піти з політики і лише ті, кого він сам привів до партії, переконали його: вчинити так було б непрощенною легкодухістю.

Другу помилку А.Матвієнко зробив тоді, коли, говорячи про безумовну необхідність творення “правиці” (де УРП “Собор” виглядала б значно природніше, аніж в очолюваній Юлією Тимошенко опозиційній до Ющенка популістській “лівиці”, якою по суті стане БЮТ), недооцінив глибини людських прагнень багатьох однопартійців отримати мандати, чи й просто заробити під час кампанії в штабах.

Переконаний: якби Матвієнко чітко продемонстрував членам Проводу, де вони зуміють реалізувати себе в майбутньому, а регіональним лідерам показав би ясні перспективи їхньої участі в місцевих кампаніях, то ситуація в партії була б іншою. Але ясно і чітко голова партії сказав про це тільки в своєму зверненні до однопартійців уже після зірваного з’їзду.

Отже, Матвієнко так само несе свою частку провини за кризу в партії. І тому при самому початку ганебного дійства в Будинку архітектора автор цих рядків належав до тих, хто не вигукував ані “Матвієнко”, ані “Лук’яненко”. Але дальший розвиток подій не лишив мені (і багатьом таким, як я) вибору. Не лишив вибору так само, як і рік тому – коли всі ми, навіть не будучи палкими особистими прихильниками Віктора Ющенка, скандували на площах його ім’я, аби не дати перемогти відвертому бандитизмові.

І лукавить Юрій Гнаткевич у статті на “Майдані”, начебто на третьому поверсі Будинку архітектора 22 жовтня зійшлися ті, хто був “проти БЮТ”. Автор цих рядків ще зранку того дня був радше “за” (з міркувань зовсім не ідеологічних, – але прагнення частини колег отримати свої вимріяні мандати здавалося мені цілком законним). “За” була й чимала частина членів Центральної Ради, яка підтверджувала повноваження Матвієнка й обирала новий склад Центрального Проводу. Зрештою, переконана прихильниця лінії Матвієнка Ольга Кобець увійшла сьогодні саме до фракції БЮТ (а інший переконаний прихильник цієї лінії академік Костянтин Ситник з фракції блоку Тимошенко не виходив).

Ні, на третьому поверсі зібралися ті, хто ставив на перше місце – свою людську гідність, і лише на друге – бажання різноманітних мандатів і посад.

Однак сьогодні настрої в “матвієнківській” УРП “Собор” (а, їх, УРП “Собор”, реально вже дві) – суттєво інші. Насамперед – тут чітко усвідомили: дійство 22 жовтня було освячено самою Юлією Володимирівною. Звичайно, вона не закликала нагнати до зали “братків” (це, напевно, була “місцева ініціатива”). Але Левко Лук’яненко в святій простоті сам повідав делегатам: лідерка БЮТ заявила, що жодних переговорів з Матвієнком не вестиме.

І Юлію Володимирівну також можна зрозуміти: Анатолій Сергійович завжди був для неї незручний. Суворо дотримуючись союзницьких зобов’язань, він, однак, надто часто виступав із власною думкою – і обстоював її всіма можливими засобами. А лідерці БЮТ напевно хотілося б, щоб УРП “Собор” перетворилася на щось подібне до УСДП Василя Онопенка – партії, яка не допускає жодних відхилень від фарватеру “Батьківщини” (та й взагалі не прагне нагадувати про своє існування між черговими з’їздами БЮТ).

І Лук’яненка та іже з ним зрозуміти так само можна: вони намагалися виконати замовлення, за яке вже було чимало обіцяно. І робили це у відповідності до власних уявлень про допустимі засоби політичної боротьби.

...Останні кроки Юлії Тимошенко і її політичної сили поставили дуже багатьох перед вибором. Адже, при всій симпатії до харизматичної й чарівної жінки, мені очевидна згубність її ідеї одноразово покласти 24 мільярди, одержані за “Криворіжсталь” (і не підкріплені відповідною товарною масою!) на знецінені рахунки “Ощадбанку”. Це призведе лишень до стрімкого розкручування інфляції – і зробить у кінцевому підсумкові знедолених ще знедоленішими.

А тим часом люди обізнані переконують: Юлія Володимирівна разом з однодумцями сприймає це зовсім не як передвиборчу обіцянку, від якої згодом відмовиться. Вона, прийшовши до влади, насправді зробить саме так – бо за тим стоять її переконання. І, мабуть, не замислюватиметься над тим, що дуже часто найбільші несправедливості в історії чинили саме ті, хто палко хотів за будь-яку ціну встановити справедливість – негайно і для всіх...

Тому сьогодні у таборі колись єдиного “Майдану” бодай хтось має взяти на себе невдячну місію намагатися говорити з людьми відповідально – навіть знаючи, що цим людям значно приємніше чути обіцянки близького і негайного щастя.

...“Матвієнківська” УРП “Собор” виступила за те, щоб спрямувати 24 мільярди у виробництво (зокрема – високотехнологічне), здатне дати нові робочі місця й нові перспективи для національної економіки. Натомість “лук’яненківська” УРП “Собор” беззастережно аплодувала популізмові Юлії Володимирівни. Коли з’явилася інформація Олександра Рара про обіцянку не вступати до НАТО, що її начебто дала Тимошенко Путінові, – “матвієнківська” УРП “Собор” зажадала пояснень. “Лук’яненківська” – промовчала (хоч вступ до НАТО начебто лишається наразі і їхньою програмовою метою – програму партії на “ХУ з’їзді” не змінювали).

Чи зможуть ці два крила ще сьогодні юридично однієї партії об’єднатися в майбутньому? Важко відповісти на це запитання з певністю. В історії бувало всяке.

Проте партійна “інтелігенція” (професори з народними артистами й письменниками, якими партія завжди пишалася), переважно опинившись у таборі “матвієнківців”, ледве чи скоро вибачить опонентам брутальності й принижень дня 22 жовтня (можу засвідчити: дуже прикро й незатишно чути на власному партійному форумі скероване до тебе бандюківське “порежу”). Та й “лук’яненківцям”, перейнятим поділом ще не отриманої квоти, ледве чи потрібна та партійна інтелігенція, схильна перейматися недоречними рефлексіями. Отже, скоріш за все, фактичне розлучення має перерости в юридичне – невідомо лишень, за яким сценарієм.

Не сумніваюся: чільні постаті обох сторін (і на загальнонаціональному, і на місцевих рівнях) знайдуть собі місця в різних більш чи менш успішних політичних проектах. І місця не останні – Матвієнкові вдалося “зліпити” по справжньому цікаву партію з великими кадровим потенціалом.

Очевидно, що й цивілізована модерна національно-демократична проєвропейська правиця, ідею якої впродовж кількох останніх років намагався реалізовувати Анатолій Матвієнко, теж колись постане. Проте зрозуміло, що вже не УРП “Собор” буде її основою (хоч “матвієнківське” політичне середовище й відіграє свою роль у цьому процесові).

Лишається втішатися хіба тим, що жоден досвід не минає намарно. Коли не для себе, то принаймні для інших.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, делегат ХУ з’їзду УРП “Собор”