Сила правди

Українська газета, 21 вересня 2005 року

Одною з головних причин відставки уряду було побоювання Президента, що одна з конкуруючих сил - прем’єр-міністр Юлія Тимошенко - ставала небезпечною, маючи свого соратника Олександра Турчинова на посаді голови СБУ. Адже це, фактично, необмежений доступ до інформації (багато для кого компрометуючої), а також до архівів СБУ. Юлія Володимирівна не могла погодитися на відставку Турчинова і тому їй довелося піти у відставку разом з ним. В руках новітньої опозиції виявилися, як кажуть, чемодани компромату.
Останнім часом якось на другий план відійшли дискусії про необхідність люстрації політиків і держслужбовців високого рангу, які велися ще півроку тому. Тим часом досвід виборчих кампаній в інших країнах показує, що часто оприлюднення фактів співпраці кандидатів зі спецслужбами має нищівну силу. Небезпека компрометації нависатиме практично над кожним з наших політиків доти, доки не будуть відкриті всі архіви КДБ і СБУ для утворених люстраційних комісій та зацікавлених осіб.
Чи може Україна використати закордонний досвід комісій правди і поєднання, які мали на меті сприяти загоєнню ран у суспільствах, що пережили диктатури? Такі спроби мали місце у понад 20 країнах – від ПАР і Сальвадору до Боснії і Східного Тимору. Отже, маємо достатньо прикладів для аналізу, а, можливо, і для запозичення.

Польща: спадщина військового стану
Невдовзі після смерті папи Івана Павла ІІ польський гірник Єжи Вартак зі знаменитої шахти “Вуєк” зробив сміливий крок. Він поїхав на розмову з генералом Войцєхом Ярузельським про поєднання. Коли 23 роки тому генерал Ярузельський оголосив військовий стан, шахта “Вуєк” застрайкувала, а Вартак тоді був одним з керівників шахтарської Солідарності. Страйк придушила міліція, убивши 9 гірників. Вартак разом з іншими лідерами був поставлений перед судом і засуджений на 3,5 роки тюрми. Нині засуджені гірники вже давно звільнені, про пацифікацію шахти “Вуєк” можна вільно говорити і писати, але й досі не вдалося притягнути до суду ні тих, хто давав розпорядження, ні тих, хто їх виконував.
Колеги Вартака з шахти “Вуєк” сприйняли його жест прохолодно. Як його розцінити? Як шляхетний акт відваги, чи як доказ наївності, ніби-то генерал і інші функціонери ПНР відразу стануть говорити правду про трагедію військового стану, а може як акт зради пам’яті полеглих гірників?!
Ідею про створення польської комісії правди і поєднання першим висунув архієпископ Юзеф Жицінський. Потім її підтримали генерал Ярузельський і Лєх Валенса.
У різних країнах, де після падіння диктатури задумувались, що робити з тягарем минулого, такі комісії викликали сумніви і надії. Забути? Не вдається. Пробачити? Але ж пробачити можна тільки особисто. Засудити? Але як тоді уникнути закиду, що це суд переможців, а відтак – не зовсім об’єктивний? Універсального рецепту не існує.
Комісії правди утворювалися після падіння режимів, на місце яких приходила демократія чи принаймні її зародок. Найбільше таких комісій було утворено в країнах Африки і Латинської Америки, найменше – в Європі. Перша з них з’явилася у 1974 році в Уганді. Ідея комісії правди – чогось середнього між трибуналом і центром документації, що рятує від загальної амнезії – могла реалізуватися тільки в епоху, коли на перший план вийшли доктрина прав людини і сильні мас-медіа.

Західна Європа: спадщина фашизму
Переможцям гітлерівської Німеччини і Японії в 1945 році не могло спасти на думку дошукуватися правди і винних іншим способом, ніж суди над вождями переможених армій. Однак, вже тоді з’явилися труднощі, характерні для переходу від диктатури до демократії: кого карати і наскільки суворо, як зробити процеси справедливими і чесними, яке місце в новій системі мають посісти ті, хто програв, а також колабораціоністи?
В гітлерівській націонал-соціалістичній партії було вісім мільйонів членів – такого числа не можна було виключити з нормально функціонуючого суспільства. Суворі покарання отримали передусім нацистські лідери і функціонери, хоча далеко не усі й не відразу. Еліту ІІІ Рейху судили на нюрнберзьких процесах. Хоч їх і критикували, як показові, вони представили достатньо доказів злочинної суті гітлеризму. Завдяки цьому звичайні німці могли відчути себе повністю звільненими від будь-якої лояльності щодо своєї колишньої держави та її інститутів влади.
У Франції й Італії народ лінчував фашистів і колабораціоністів. „Вождя” Муссоліні схопили і застрелили партизани, а тіло виставили перед публікою. Потім почалися арешти і процеси – в Італії чи Австрії значно рідше, ніж у Франції чи Голландії. У Франції до суду було притягнуто керівників режиму Віші, маршала Петена – героя битви під Верденом (1916р.) – було засуджено до страти, і тільки з огляду на його поважний вік генерал де Голь змінив вирок на довічне ув’язнення.
В Голландії для звинувачення в колабораціонізмі вистачало доносу, що цю особу бачили з німцем у ресторані чи що вона виписувала нацистську періодику. В Австрії чистки і покарання були значно скромнішими. Тут після першої хвилі правосуддя запала тиша.
У Німеччині до 60-х років, а у Франції аж до 90-х до теми провини і покарання не поверталися. Це дозволило демократичним урядам зосередитися на майбутньому, але через роки знову вибухнули гострі конфлікти, коли молоде покоління почало домагатися повної правди про часи диктатури. Спотворена і не осуджена історія може бути бомбою з годинниковим механізмом.

Теорія і практика: Аргентина, Греція, Іспанія і Чилі
Прісілла Хайнер, яка науково займається комісіями правди і поєднання в різних країнах, нараховує чотири головні риси такої інституції. Ця державна організація покликана досліджувати порушення прав людини, що відбувалися в недалекому минулому. Досліджуються дії і документи всіх сторін конфлікту – як режиму, так і його противників. По-друге, вона більше прагне відтворити механізм вчинення злочинів, ніж вияснити якийсь окремий особливо трагічний випадок, а наданий їй мандат визначає, якими саме роками вона повинна займатися і в яких масштабах провадити слідства. По-третє, комісії правди утворюються на визначений час – зазвичай від півроку до 2 років – і очікується, що результатом їхньої діяльності буде підсумковий звіт. По-четверте, оскільки комісії діють уповноважені державою, їм забезпечується доступ до інформації, умови для діяльності і гарантії безпеки.
Підсумковий звіт може стати підставою для дій уряду: вдосконалення правової системи, поширення знань про вину і жертви старої системи, для передачі прокуратурі з метою висунення комусь звинувачень. Це теоретично, на практиці, звичайно, все значно складніше. Після падіння диктатури нова система рідко є достатньо сильною, аби взятися розбирати злочини. А навіть якщо вона візьметься за це, то її можуть змусити припинити слідства.
Одна з найвідоміших комісій правди була утворена в Аргентині у 1983 році. Під владою військової хунти (1976-1983) там діялися страшні речі. Хунта прийшла до влади під гаслами захисту держави від комунізму, анархії і тероризму, але сама вдалася до терору. Тоді загинуло близько 20 тис. осіб, а частина арештованих зникла без вісти. Вияснення їхньої долі вимагали матері, які влаштовували мовчазні демонстрації на площі Дес Майос в Буенос-Айресі.
Виявилося, що біля 2 тисяч зниклих було викинуто в море з військових літаків. Хунта спіткнулася об непотрібну війну з Великою Британією за Фолклендські острови (1982р.), яку вона програла. Режим погодився на повернення демократії за умови недоторканості війська і поліції. Насправді троє керівників хунти пішли під суд і до в’язниці, але армії слід було остерігатися і цивільний уряд пішов на компроміс.
Комісія правди під керівництвом загально шанованого письменника Ернесто Сабато зібрала докази злочинів, вчинених більш як тисячею аргентинських офіцерів, але уряд оголосив амністію для всіх званням нижче полковника і натовп потенційних звинувачених відразу розтанув.
У кращій ситуації опинилися греки, яким історія також послала уряд “чорних полковників” (1967-1974), але коли йому прийшов кінець, парламент і народ так об’єдналися, що хунта була відразу засуджена за злочини подібні до дій аргентинської хунти. Але й у Греції після того, як демократія укріпилася, вироки було послаблено. У всякому разі Греція не утворювала спеціальної комісії для дослідження правди.
Також не створювали комісій ні Іспанія, ні Португалія. В Іспанії шлях від режиму генерала Франко до демократизації (1979р.) проходив через поступову лібералізацію. Франкісти, ліберали, лівиця, церква – усі політичні сили шукали мирного виходу із застою. Так було вироблено формулу, символом якої є встановлені у Мадриді неподалік пам’ятники генералу Франко і його заклятим політичним супротивникам – соціалістам, які померли в еміграції. Вулиці іспанських міст носять імена героїв обох суспільно-політичних таборів часів громадянської війни.
За таку концепцію національної злагоди іспанці заплатили, як пише соціолог Віктор Перез-Діаз, частковим свідомим забуттям окремих фрагментів новітньої історії, а також зміною їхньої інтерпретації: “Франкістське минуле було не розвінчане, а замовчане. Майже не згадують про особисту участь у громадянській війні, символи як переможців, так і переможених ігноруються, або втратили своє значення. Церква забула про свої хрестові походи, а комуністи і анархісти – про свої революційні цілі. Було заборонено смертну кару і країна робить усе, аби постати миролюбною, готовою до діалогу, поєднання і взаємної толерантності. Іспанці поєднали наслідування кращих західних моделей з уроками власного досвіду”.
Такими були справи ще десять років тому, коли Перез-Діаз писав свою працю “Повернення громадянського суспільства у Іспанії”. Та з того часу щось порушилося навіть у цій країні, яка для Заходу була зразком мирної демократичної трансформації. Соціалісти прем’єра Запатеро, що прийшли до влади минулого року, вирішили усунути пам’ятник Франко з центру Мадриду, а знаменитий суддя Балтазар Ґарзон (який добився арешту в Лондоні чилійського диктатора Августо Піночета) підтримав ідею створення іспанської комісії правди.
Це значить, що в Іспанії є люди, готові повертатися до, здавалось би, забутого минулого – часів громадянської війни і режиму Франко. Суддя нікого не хоче ставити перед судом, зрештою це й було б неможливо, адже злочинні дії функціонерів колишньої системи підпали під амністію 1977 року, але він прагне повернути іспанцям історичну пам’ять. Натхненням для Ґарзона, мабуть, була комісія правди, створена в Чилі після усунення від влади генерала Піночета, а також її звіти про порушення прав людини під час його керівництва країною.
Піночет зрікся влади у 1990 році. Подібно до Іспанії чи Польщі, переходу до демократії тут передували переговори уряду з демократичною опозицією за методом круглого столу. Чилійська трансформація вважалася зразковою. Вже весною 1991 року тут з’являється комісія правди. Її очолює загально шанована людина, яка стоїть понад партійно-політичними поділами, 81-річний юрист Рауль Реттіг. До комісії увійшли люди різних ідейних орієнтацій, консерватори і колишні опозиційні політичні емігранти (обов’язкова умова, аби комісія отримала довіру суспільства).
Армія, як тільки могла, утруднювала діяльність комісії. Коли ж нарешті від військових було отримано матеріали, яких домагалася комісія, в них виявилася інформація про тероризм лівих сил, списки жертв з боку служб безпеки, відеокасети з сюжетами про злочини терористів. Отже, армія представила свою версію правди, правду генерала Піночета. Зрозумівши, що не можна розраховувати на чесну співпрацю з армією, комісія сама взялася до роботи. В шести томах підсумкового звіту, який комісія урочисто вручила президентові, було представлено політичне тло перевороту, аналіз діяльності спецслужб і судових органів, а також список понад 2 тисяч жертв порушень прав людини. Робота комісії базувалася на принципі “м’яко за формою, жорстко за змістом”. Та все ж, правиця закидала звіту комісії недооцінку комуністичної загрози, а лівиця – вибірковість.
Мабуть, так само було б і в Україні, якби в нас з’явився такий звіт про десятиліття комуністичного тоталітаризму. Ліві закидали б йому недооцінку загроз націоналізму і світового імперіалізму, а праві – занадто м’яке трактування злочинів комунізму. Та все ж, пройти цей важкий і болісний шлях необхідно. Дочка президента Альєнде Ізабель, яка після падіння диктатури стала головою нижньої палати парламенту Чилі, каже: “Народ без пам’яті не вмітиме будувати своє майбутнє. Потрібна згода, принаймні в тому, що більше ніколи, під жодним претекстом не можна допустити повалення демократії”.

ПАР: спадщина апартеїду
Найбільшу славу в світі заслужила комісія правди і поєднання в Південній Африці. Вона виникла у 1995 році і через три роки представила свій підсумковий звіт. Під патронатом президента Нельсона Мандели комісією керував харизматичний лідер чорної більшості англіканський архієпископ Дезмонд Туту, який пізніше отримав Нобелівську премію миру.
Комісія в ПАР була винятковою: по-перше, вона могла звільняти від відповідальності за вичерпні і правдиві зізнання. По-друге, її засідання були відкритими і транслювалися ЗМІ, що робило з них спектакль, який ніби театр у древніх греків викликав шалені емоції – жах, розпач, радість, очищення. Утворення комісії було можливим, бо тоді більшість людей мала почуття гордості від успіху, яким був мирний перехід від апартеїду до демократії. Це почуття мали як дискриміновані чорні, так і білі, яким, можливо, було трохи шкода старої системи, але важливішим було те, що не дійшло до кровопролиття, якого всі боялися.
Принципи роботи комісії передбачали амністію виключно стосовно злочинів на політичному ґрунті, вчинених від імені державної влади чи політичної організації. Це могла бути армія, поліція, уряд, але це не могло бути власною ініціативою. Приватні війни не попадали під амністію. Якщо хтось убив, тоді як повинен був тільки піддавати тортурам, він ніс відповідальність за вбивство. Якщо хтось мусив убити, але в завзятості ще й знущався, також не залишався безкарним. Другою умовою була свята правда. Треба було розповісти усе – хто давав наказ, як відбувався арешт, хто бив в’язня, хто стріляв і де могила вбитого.
Південноафриканська комісія правди мала елементи і судового процесу (заявники, свідки, адвокати обох сторін), і відділи документації злочинів та відшкодувань жертвам або їхнім сім’ям (більш як 20 тисячам осіб було вирішено виплатити близько 300 млн. доларів). Перед комісією відповідали не лише функціонери і колаборанти, але й діячі колишньої опозиції, не тільки звичайні виконавці, але й відомі і впливові особи. Колишній білий президент ПАР де Клерк перед комісією вибачився за злочини апартеїду, тоді як час колишня дружина Нельсона Мандели Вінні так і не призналася в тому, що заохочувала до вбивств і білих, і чорних супротивників.
Чи призвело розкриття правди до поєднання? Окремих фактів поєднання було багато, але до національного поєднання в ПАР ще далеко. Багато людей так і не змогли погодитися, що справжні злочини залишаються безкарними.

Проблема поєднання
Перед цією великою моральною проблемою постають усі комісії правди. Пошуки істини показують, що вона буває різною, а навіть суперечливою. Справедливість тріщить по швах, бо ж будь-які задокументовані злочини, в т.ч. порушення прав людини, які гарантуються міжнародним правом, і порушення яких повинне каратися, мають бути представлені суду і покарані. Поєднання виявляється ілюзорним, його взагалі важко чітко визначити.
Що означає поєднання в суспільному значенні? Воно передбачає якийсь діалог між колишніми ворогами, їхню добру волю дослухатися до версії правди один одного і якесь внутрішнє переродження. Тому ідея поєднання легше сприймається глибоко релігійними людьми і гуманістами. Однак, такі люди не становлять більшості в жодному суспільстві.
Та все ж, комісії правди мають деяку перевагу над трибуналами. В суді йде гра, в якій вирішується – винен чи не винен, сильні докази чи слабкі. Звинувачений стає важливішим від жертви. Натомість комісія правди дає можливість кожному, хто постає перед нею, повернути свою гідність, або захищати її, вона зосереджується передусім на жертві. Зібрані нею матеріали і опубліковані звіти складають оповідь, якої ніколи не дізнаються судді та прокурори.
В цьому сенсі комісії є більш ефективним інструментом боротьби з амнезією, ніж просте відкриття архівів спецслужб диктатур. Форма “театру очищення” доходить до широкої публіки і робить її вразливою до ідеї прав людини, до основоположних питань про добро і зло, про відповідальність.
Комісія правди може торувати дорогу до поєднання, якщо завдяки її роботі з’являється можливість закрити якийсь важкий розділ історії, але тільки таким чином, щоб у громадян не виникало відчуття, ніби ними маніпулюють заради політичних цілей, ніби це робиться за рахунок колективної пам’яті і правди. Комісія дає можливість сказати: ми знаємо, що у цій книзі, нехай воно більше не повториться, а тепер ми закриваємо її, як бухгалтер закриває повний і чесний баланс і заводить нову книгу.
Чи можливе це сьогодні в Україні? Чи треба нам копіювати досвід, наприклад, Південної Африки? Мабуть, використати досвід інших країн варто, але для цього необхідні безсумнівні авторитети, сприятливий суспільний настрій, серйозні роздуми над тим, що можна пробачити, а що – ні.
Британський історик Тімоті Гартон Аш звертає увагу, що в посткомуністичних країнах комісії правди є природним завершенням мирних демократичних революцій: спочатку круглий стіл, потім трансформація і комісія правди. Створюваний нині в Україні Інститут національної пам’яті навряд чи зможе виконати її роль, як не виконав цієї ролі Інститут національної пам’яті у Польщі. Якою мала б бути ця комісія і які мала б отримати повноваження – тема для громадського обговорення, яке, зокрема, може виявити, кому насправді залежить на правді і поєднанні, а хто її боїться і уникає.

Богдан ОЛЕКСЮК