УРП "Собор" - Олесь Сергієнко

Братиславське порозуміння Путіна з Бушем - чи не новітній це пакт Молотова-Ріббентропа?

Всупереч очікуванням, Буш в Братиславі досяг повного порозуміння з Президентом Росії. Не за наш, часом, рахунок? Враховуючи специфіку особистостей обох президен-тів, така собі нова редакція “доктрини Соненфельда” цілком вірогідна! (Так називали в середині 70-х скандально відомі прагнення Кремля до закулісного порозуміння з Вашин-гтоном за рахунок інтересів своїх європейських партнерів) І нехай тепер народи Європи і Світу ламають собі голови над загадкою несподівано легкого порозуміння, на яке ніби не заповідалось: Буш бо обіцявся своїм американським сенаторам (а також, в порядку примирення, і європейським союзникам) поставити Путіну на карб очевидний відступ Кремля від принципів демократії.Та найперше, панове українці, це аж надто поважний привід для нашої з Вами тривоги і розмірковувань. Якщо тільки ми хочемо винести хоч якийсь урок з нашої драматичної історії і не попасти знову під її невблаганні жорна. На такі невеселі думки наводить цілий ряд фактів.

Спершу із сучасної політичної ситуації: факт різко негативного ставлення європей-ців до агресивної американської зовнішньої політики, ігнорувати який не в змозі навіть такий відданий союзник США, як англійський прем’єр Тоні Блер, не кажучи вже про Жака Ширака чи Шрьодера. Перебування Буша в Брюсселі з візитом примирення зі сво-їми союзниками було затьмарене масовими антиамериканськими виступами європейців та антиглобалістів.В простоті душевній Буш навіть зізнався:“Братислава - це єдине місто в Європі, де нас не зустрічають антиамериканські демонстрації!” Не вдаючись при цьому до оцінки тих “демократичних” засобів, за допомогою яких в столицю Словаччини не пустили обурених європейців. Слід врахувати, що й вдома, в Америці, Буш далеко не безспірний лідер нації, обраний Президентом як на перший, так і на другий термін за досить сумнівної переваги. Неважко зрозуміти, наскільки спокусливою мала видатись Бушу можливість віднайти якусь додаткову і надійнішу опору для своєї не надто успіш-ної глобальної політики, аніж союзники по блоку зі старої, доброї, але надто вже норов-ливої Європи, яка все більше набуває рис незалежного політичного гравця.

А з іншого боку, авантюрну бушівську доктрину про збройне покарання “країн-ізгоїв” під приводом боротьби з “міжнародним тероризмом” на відміну від статечної Європи аж надто ревно підхопив (щоб не втратити нагоди традиційного силового вирішення своїх власних імперських задач) володар Кремля - Путін. У нього свій список “країн-ізгоїв”- Чечня, Грузія, Україна, тощо.(Країни Балтії, після їхнього вступу до НАТО, Кремль з важким серцем мусив з цього списку викреслити.) Коли ж врахувати, що становище Пу-тіна в Росії стало значно більш хистким, ніж раніше, то взаємопідтримка двох політиків за таких обставин виглядяє логічним кроком назустріч одне одному, щоб там не говори-ли їхні недоброзичливці. А тут вже чуємо, що “незалежний” американський суд відмо-вився прийняти до розгляду позов про визнання банкрутом скандально відомого як ка-мінь спотикання в американо-російських відносинах концерну “ЮКОС”.Очікувана Хо-дорковським рука підтримки з боку Америки виявилась схованою за спину. Промови стий симптом!

Погодьтесь, коли навіть обіцянки власним сенаторам і європейським союзникам по НАТО перетворюються в Братиславі у пусту формальність, не варто плекати надмірних ілюзій, витлумачуючи надто обнадійливо пару прихильних до України фраз, дипломати-чно сказаних Бушем. Тримаймося тверезого підходу, сформульованого у відомому пос-тулаті: “В політиці немає вічних ворогів, ні, тим більше, “друзів” чи “братів”.Є тільки вічні інтереси”.І коли мова зайшла про “інтереси”, - стає очевидним, що для глобальної політики Вашингтона підтримка все ще могутньої у військово-політичному відношенні Росії значно важливіша за необгрунтовані надії України.Та й не в інтересах Вашингтона сприяти нині розширенню і зміцненню, а, отже, й усамостійненню Європейського Сою-зу. Для нас за цих обставин підтримка і порозуміння з боку Європи (на жаль, не досить консолідованої і послідовної, а тому недалекоглядної) багато важливіші за поблажли-вість дядечка Сема. Який, вибудовуючи свої стратегічні стосунки з Росією, не може не рахуватися з тим, що для Росії повернення політичного контролю над Україною є найва-жливішим зовнішньополітичним завданням (незрівняно важливішим, ніж Тайвань для Китаю) і нестерпним для національного самолюбства фантомним болем, і порозумітись
з Кремлем без урахування цих його інтересів було б для Буша практично неможливо.

А тепер саме вчасно буде нагадати факти з давнішої і недавньої української історії. Після татарського погрому протягом довгих століть Україна постійно служила в міжна-родній політиці розмінною монетою.Досить згадати в цьому контексті Люблінську Унію 1569 року, за якою Литва уступила контрольовану нею територію України Польщі, Ві-ленську угоду Москви з Польщею 1656 року, зрадницьки укладену за спиною Богдана Хмельницького, за якою Москва уступила Польщі все українське Правобережжя, після чого зусилля обох держав були спрямовані головним чином на нищення решток україн-ської.державності. Як відомо, ця Угода була закріплена більш як на 100 років Андрусів-ським договором 1667 року. Але від 1772 року Польща сама зазнала аж трьох поділів поспіль.

А в ближчі часи, щойно виникла з політичного небуття Польща і більшовицька Росія заради розгрому Української державності ЗУНР та УНР і оволодіння українськими зем-лями спочатку зіткнулись між собою (1919-20 рр.), а потім за Ризьким мирним догово-ром (1921р.) поділили українські землі по річці Збруч. Зате 1939 року Кремль взяв ре-ванш, спустивши на Польщу свого друга Гітлера заради необхідності невідкладного, на думку Кремля, приєднання Західної України задля винищення там українських націо-нальних сил, що зросли й зміцніли під Польщею. На думку кремлівського керівництва ці сили загрожували російському пануванню на Східній Україні (де в 30-х роках масовими голодоморами-репресіями національні сили були з безприкладною жорстокістю винище-ні, а сам український народ був поставлений на грань вимирання і денаціоналізації) Цього разу за пактом Молотова-Ріббентропа власне Польщу віддали німцям, поділивши її з Берліном за прокладеною українською етнічною територією “по живому” “лінією Керзона”.Іншими словами, цього разу Західна Україна стала тією головною розмінною монетою, за яку гітлерівський Третій Рейх одержав у Кремля ліцензію-дозвіл на початок

ІІ-ої Світової війни. І, нарешті, у 1945 році, намагаючись задобрити поляків і примусово обернути їх зі свого кревного ворога на союзника-сателіта, окрім щедро відкраяних в Німеччини і прирізаних Польщі територій - Сілезії, Померанії та південної частини Східної Прусії (Ольштинське воєводство), Москва ради своїх політичних розрахунків прирізала Польщі і споконвічні українські землі,- Холмщину, Підляшшя й Лемківщину з містами Холмом, Перемишлем та Ряшевом. Після чого заохочувана Кремлем залежна від Москви комуністична Польща піддала українське населення цих земель винищенню-де-портації, що увійшли в історію під кодовою назвою “операція Вісла”.Дякувати Богу, сьо-годні на береги Вісли приходить нарешті розуміння того, наскільки ми всі взаємозалежні в цьому хисткому і крихкому політичному світі і що саме традиційна антиукраїнська по-літика відгукнулась Польщі її власною історичною Голгофою. Це вже добра база для на-дійних союзницьких стосунків.
А тепер нагадаємо широкому загалу читачів, що являла собою згадувана вище сумно-звісна “Доктрина Соненфельда”.Вже після підписання в Гельсинки Прикінцевого Акту Наради з питань Безпеки і Співробітництва в Європі(1.08.1975р.) державний секретар США Генрі Кісенджер, якого чекали в Брюсселі на Нараді прем’єр-міністрів та міністрів закордонних справ країн НАТО, прибув на запрошення Кремля до Москви, де кремлівсь-ке керівництво зробило Президенту США конфіденційну пропозицію, від якої прагмати-чному керівникові, здавалось, важко було відмовитись.Виховані на традиціях російської закулісної імперської політики типу сумнозвісного Пакту Молотова-Ріббентропа, безсо-ромні кремлівські старці запропонували Вашингтону поділити Європу на зони впливу, - Західну Європу для США, а Східну - для себе. І взяти взаємні зобов’язання невтручання в “не свою” зону впливу. Кісенджер зобов’язався довести цю пропозицію до відома Пре-зидента.Та занепокоєні союзники в Брюсселі зажадали від Кісенджера пояснень щодо суті втаємничених переговорів, і з ухильних відповідей запідозрили найгірше. Відносини між союзниками почали псуватись. Щоб врятувати ситуацію, Держдеп США послав до Європи заступника держсекретаря Соненфельда, якому доручив зібрати в Лондоні усіх американських послів Європи і конфіденційно поінформувати їх про суть пропози-цій Кремля та намір Вашингтона їх відхилити.Але стався витік інформації і про це почала писати преса. Цей скандал і дістав назву “доктрини Соненфельда”.

Сьогодні, звичайно, вже не може йти мова про всю Східну Європу, як тоді, а лише про Ураїну.Так, звичайно ж, про Україну, ключовий вплив якої на політичні процеси у Схід-ній Європі давно осмислила Москва, а тепер щойно починають усвідомлювати і на Захо-ді.І найперше в Польщі. І ми добре маємо поміркувати, як протистояти зусиллям Кремля вирішувати нашу долю всупереч нашим інтересам, як це мало місце протягом усього ми-нулого століття, як і під час останніх президентських виборів з використанням місцевих колаборантів-провокаторів.Дяка Богові, Віктор Ющенко,як нам здається, це усвідомлює.

Не можна, нарешті, не звернути увагу на мимовільні визнання почервонілого Президен-та Росії Путіна в Братиславі щодо необхідності “адаптувати” “демократичні інститути, зробити їх адекватними реаліям російського суспільства, його історії і національним традиціям”.А що російська історія і національні традиції ніколи не були адекватними європейським демократичним інститутам, а реалії керованого Путіним російського суспільства явно до них не “дотягли”,то й нема чого, мовляв, про них допоминатися. Хоч, як на мене, неадекватною до демократичних інститутів була в Росії завжди саме влада, одвічно колоніальна, починаючи від монголо-татарського іга. Хочеться вірити, що тако-го публічного приниження російської нації, якому піддав її Путін цим висловлюванням, росіяни ніколи йому не пробачать.

Для цілісної об’єктивної оцінки політичного становища України треба пам’ятати і про внутриполітичну ситуацію в ній. Життя диктує необхідність невідкладно наводити лад всередині країни.І в зв’язку з цим не можна не сказати про вчорашніх злочинців-казно-крадів кримінального покрою, що тепер з маніакальною твердолобістю хочуть іменувати себе “цивілізованою опозицією”, прикриваючи благопристойним епітетом свою антисус-пільну суть. Використовуючи такі зручні тепер для них демократичні інститути, віднов-лені після їхнього панування, не добираючи засобів, намагаються і далі будь-що тягти нас в колоніальне стійло, саме в таку традиційно гебешну, путінську Росію на правах “меншого брата”. Несподівана м’якість нової влади до злочинних представників старої визначає зухвале нахабство цієї публіки. Вони поводять себе так лише тому, що їм чо-мусь не нагадують, що всупереч організованій ними вкрай криміналізованої виборчої компанії і попереднього 13-ти річного розграбування України - вони програли. І право-суддя мусить вказати їм на їхнє законне місце за гратами. Бо чинили вони усі свої зло-чини виключно в корисливих цілях, намагаючись зберегти награбоване, протиправно привласнене всенародне майно. І нагадати їм це якнайшвидче вкрай необхідно. Якщо тільки ми хочемо запобігти їхнім відвертим зазіханням на державну незалежність Укра-їни і її цілісність.Цього вимагає як невизначеність зовнішньополітичного становища України, так і непогамовні сусідські зазіхання. Покаранню підлягає не лише конкретна фальсифікація виборів і корисливі злочини, але й протиправно-кримінальне публічне шельмування з метою розпалювання ненависті до українського народу-переможця і його лідерів та провокування соціально-політичного конфлікту, публікація наклепницьких матеріалів і проголошення провокаційних “звинувачень” в електронних засобах інфор-мації. Безкарність надихає провокаторів до подальшої антидержавної діяльності.

І перемога, що далась нам надзусиллями всього українського народу не має права бути змарнованою через політичну незрілість певної частини представників нової влади,через пістрявий характер сформованого коаліційного уряду та християнську благодушність на шого національного лідера. Як признався типовий представник корупційно-колонізатор-ських сил в Україні Медведчук, нас недооцінили.Саме нас - народ України.Ось вже про-тягом століть драматична історія України демонструє один і той же трагічний феномен: невідповідність лідерів української нації величі національного духу. Тепер, після того, як ми ковтнули повітря свободи, як хотілося б, щоб ця згубна традиція була нарешті перервана! І тепер як ніколи віриться : український народ на шляху до свого рівноправ-ного європейського майбутнього змете все те, що заважає цьому рухові.до щастя й до-бробуту. “Свободи не спинити!”

Колишній політв’язень, політолог, Член Ради Старійшин партії УРП “Собор”
Олесь Сергієнко