УРП "Собор" - А.Ткачук

Про моральність української політики

Більш, як два тижні, що минули після другого туру президентських виборів в Україні, як ніколи висвітлили проблему моральності так званої „української політичної еліти”.
Два тижні сотні тисяч людей на майданах українських міст намагаються домогтися від влади та політиків лише одного – дотримуватись Конституції та законів України, дати людям можливість відчути себе вільним громадянином вільної держави. Про високу моральність Майдану скоро будуть писати цілі дослідження, нею захоплюються не тільки українці, які відчули себе справжнім народом, але й десятки, а може й сотні іноземців, які приїздять до Києва, аби відчути цей ,можливо давно забутий у них, дух бунтарської свободи.
В той самий час на іншому полюсі українського суспільства, серед владної політичної еліти ми бачемо зовсім інше. Владний політикум вперто не помічає Майдан, не помічає народ, не розуміє чи вдає, що не розуміє його праведного гніву.
Коли послухати репортажі з Верховної Ради України, заяви Кучми, Януковича та цілої шеренги політиків більш дрібного калібру – від Гавриша до Шуфрича, від Симоненко до Чорновола складається враження, що ці люди живуть в зовсім іншому ілюзорному світі, де своя, дуже специфічна мораль, яка навряд чи має щось спільного з мораллю нашого народу.

1. Центральна виборча комісія.
Брутальність виборів 21 листопада відома усім. Саме ця брутальність вивела людей на майдани. Не останню роль у можливості проведення „ламання через коліно” цілого народу належить ЦВК. Про відповідальність ЦВК за такі вибори йде мова у двох документах: Постанові Верховної Ради України від 27 листопада 2004 року та Окремій ухвалі Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року.
Відповідно до п. 21) ч.1 статті 85 Конституції України членів ЦВК призначає Верховна Рада України. 27 грудня Верховна Рада України висловлює недовіру ЦВК - органу, який вона зформувала! І що ж?
Замість того, аби відразу піти у відставку, члени ЦВК переконують усіх, що вони білі і пухнасті, у відставку йти не збираються, оскільки Верховна Рада може припинити їх повноваження лише за поданням Президента!
З точки зору букви, згаданої вище норми Конституції, вони праві. Але де мораль?
Якщо для членів ЦВК оцінка їх діяльності Верховною Радою є політичною, а значить не об”єктивною, то як бути з вердиктом Верховного Суду України?
Розгляд справи „Катеринчук проти ЦВК” Верховним Судом України транслювався в прямому ефірі. Мільйони людей в реальному режимі часу змогли побачити членів ЦВК на телеекранах, могли чути їх не зовсім кваліфіковані та не зовсім переконливі відповіді.
Якщо у когось ще були сумніви щодо незаангажованості ЦВК і відносно чесних виборів, то після перегляду судових засідань таких сумнівів не залишилось. Залишилась Окрема ухвала суду: „Судом встановлено, що під час повторного голосування з виборів Президента України мали місце численні порушення основних принципів та засад виборчого процесу..., внаслідок чого неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців... Значна частина порушень допущена самою ЦВК. ... питання, які підлягали колегіальному розгляду складом ЦВК фактично розглядались членами ЦВК одноособово.... В супереч вимогам Закону „Про Центральну виборчу комісію” ЦВК фактично усунулась від виконання функцій по контролю за ходом виборчого процесу... Мало місце грубе порушення принципу законності, яке проявилось у невиконанні ЦВК рішення Верховного Суду України... Зазначене свідчить, що Центральною виборчою комісією порушено принципи верховенства права, законності, об”єктивності, компетентності, професійності, колегіальності розгляду і вирішення питань, обгрунтованості прийняття рішень, відкритості і публічності, закріплені у ч.2 ст.2 Закону України „Про центральну виборчу комісію”. ... за розпорядженням голови ЦВК було вилучено коди доступу до системи і передано стороннім особам, що могло сприяти маніпулюванню результатами та їх фальсифікації..”.
Ухвала більш ніж серйозна. З тексту ухвали напрошується висновок, що дії окремих членів ЦВК та й самого голови можуть містити ознаки кримінального злочину. І саме тому ухвалу направлено до Генпрокуратури.
Але виявляється і цього замало, аби подати у відставку. Мало того, сьогодні 07 грудня за інформацією, яка пролунала у Верховній Раді України, поданий новий склад ЦВК повністю тотожний складу нинішньому!!!
Як видно моральність членів ЦВК нічим не відрізняється від моральності депутатів та Президента. Виглядає, що і для одних і для інших порушення закону та ігнорування громадської думки є нормальним явищем?

2. Кабінет Міністрів України
Роль українського Уряду та окремих його членів у виборах 2004 недооцінити важко. Уряд кинув усі наявні ресурси держави на перемогу свого керівника. Сотні тисяч працівників органів влади, бюджетних установ, в робочий час, в порушення закону та здорового глузду були кинуті на виборчий фронт. Тотальний контроль над ЗМІ, пряма блокада опонента на усьому просторі України, накінець примушування працівників брати відкріпні посвідчення та гасати з ними по Україні, голосуючи багато разів – все це діяльність державних чиновників. Саме ця діяльність коштувала Україні сотень мільйонів гривень на вибори, які не дали результату, а мільярди гривень бюджету, що були витрачені на виплати, які не передбачались бюджетом і які призвели до розкручування інфляції та появі кризових елементів у економіці держави.
1 грудня 2004 року Верховна Рада України висловлює Уряду резолюцію недовіри.
І що? Уряд пішов у відставку? Зовсім ні, Прем”єр, як і ЦВК ставить під сумнів волю парламенту і дозволяє собі розмірковувати про незаконність цієї постанови. Але чи законно діє в цій ситуації Прем”єр Янукович?
Питання відставки Уряду регулюється частинами 3, 5 статті 115 Конституції України:
„Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України.
Прем”єр-міністр України зобов”язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв”язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.”
Як бачимо із приведених норм, відставка Уряду – прямий наслідок резолюції недовіри. Жодних інших, додаткових умов для відставки не вимагається.
Частина п”ята цієї статті говорить лише про прямий припис Прем”єр-міністру подати Президенту заяву про відставку, і не більше! Не подання заяви від Прем”єра не анулює відставки!
Сьогодні доводиться чути від Президента коментарі, що як він може відправити Прем”єра у відставку, коли від нього немає заяви? За такою логікою виходить, що Прем”єра можна відправити у відставку виключно за його бажанням. Адже у цитованій вище частині статті 115 йде мова про те, що Прем”єр зобов”язаний подати заяву Президентові про відставку навіть у випадку, коли його відправляє у відставку Президент з власної ініціативи!
Виходячи із „зобов”язання” Прем”єра подати заяву про відставку за наявності резолюції недовіри, неозброєним оком видно, що Янукович, не подаючи заяви про відставку грубо порушеє частину 5 статті 115 Конституції України!
От вам мораль ще одного політика. Чи може претендувати на посаду гаранта Конституції особа, яка сама не дотримується Конституції?
Україна знала і іншу мораль. 26 квітня 2001 року Верховна Рада України висловила резолюцію недовіри уряду Ющенка. Уже 28-го квітня вийшов указ Кучми про відставку уряду Ющенка:

„ У зв'язку з прийняттям Верховною Радою України відповідно до
статті 87 Конституції України ( 254к/96-ВР ) резолюції недовіри
Кабінету Міністрів України ( 2393-14 ) та поданням заяви про
відставку Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України
В. Ющенком п о с т а н о в л я ю:

1. Прийняти відставку Кабінету Міністрів України.

2. Кабінету Міністрів України продовжувати виконувати свої
обов'язки до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів
України.”
Як видно з цього указу, Ющенко написав заяву відразу. Це чи не єдиний випадок у відставках Прем”єрів, коли вони писали заяви і на це в своїх указах посилався Президент.

Адже в інших випадках він відправляв Прем”єрів у відставку без заяви, і це тоді було законно:

„ У К А З
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про відставку Кабінету Міністрів України

У зв'язку з необхідністю реалізації проголошеного курсу на
реформування політичної системи в державі, забезпечення з цією
метою конструктивної взаємодії і співпраці з Верховною Радою
України у створенні відповідального і ефективно діючого Уряду
України та відповідно до пункту 9 статті 106 та статті 115
Конституції України ( 254к/96-ВР ) п о с т а н о в л я ю:

1. Припинити повноваження КІНАХА Анатолія Кириловича як
Прем'єр-міністра України у зв'язку з прийняттям рішення про його
відставку.

2. Прийняти відставку Кабінету Міністрів України у зв'язку з
відставкою Прем'єр-міністра України.

3. Доручити Кабінету Міністрів України продовжувати
виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого
Кабінету Міністрів України.

Президент України Л.КУЧМА

м. Київ, 16 листопада 2002 року
N 1050/2002 „

3. Президент України – Л. Кучма
Видається, що ще не один рік дослідники, політологи, історики, психологи, а може і слідчі будуть досліджувати діяльність Леоніда Кучми на посту Президента України, тому ми обмежимось дуже короткими умовиводами, які випливають лише з нинішньої поточної ситуації в Україні.
Всі напевне досі пам”ятають, як Леонід Кучма, задовго до початку виборчої кампанії 2004 року, заявив що ці вибори будуть брудні, як ніколи. Тут він, чи не вперше, свого слова дотримав – вибори дійсно були брудними, як ніколи . Ось тут і виникає питання, якщо Президент знав, що вибори будуть саме такими, то чому не використав хоча б частину своїх безмежних владних впоноважень, аби цього не допустити?
Як пояснити, що попри заборону посадовим особам органів державної влади займатись агітацією на виборах, Міністр внутрішніх справ відкрито заявляє, що міліція буде пити три дні, якщо виграє Янукович. Після такої заяви у будь-якій європейській державі політична кар”єра такого міністра була б закрита раз і назавжди, а у нас на це жодної реакції гаранта. Пояснення одне – Президент дав добро на все. Ми переможемо, а переможців не судять.
Чим пояснити вибір Президента у свої наступники саме Януковича? Адже з самого початку було зрозуміло, що ця фігура не прийнятна для України. В Україні ніколи не було поваги до колишніх засуджених. В Україні всі добре знають про „Донецький рай” Януковича, про спосіб його роботи та манери вирішення проблем з конкурентами, тому і з цієї точки зору надій на його підримку більшістю українського суспільства дуже мало. Крім того, заангажованість Януковича виключно на Росію на шкоду інтересам українського суспільства також не є фактором консолідації нації, яка уже відчула себе більш європейською аніж азійською спільнотою.
Але вибір було зроблено саме такий. Напевне рішення було прийняте виходячи із постулату про брудні вибори – згвалтуємо усіх і доведемо, що народ ніщо.
Можливо план був ще більш вишуканим. Руками Януковича розчавимо опозицію та й усе українське суспільство. Доведемо усіх до відчаю і правитимемо далі?
Не вийшло. Здавалось можна схаменутись і вийти з ситуації достойно. Адже насьогодні всі, самі хороші рішення парламенту залишаються мильною бульбашкою, без освячення Президента.
Президент уже міг ліквідувати кризу давним давно. Варто було б зробити лише декілька кроків: відправити уряд у відставку, подати новий склад ЦВК, звільнити з посад голів облдержадміністрацій, що надто сильно „старались” спочатку у фальшуванні, а потім у сепаратизмі. Але він цього не робить. Мало того, він саботує виконання уже прийнятих парламентом рішень. Складається враження, що Президент сам хоче штовхнути Україну в прірву кризи. Але ж це не просто не морально, це межує із злочином!

4. Політики другого ешелону.
Цей параграф може бути дуже довгим, але сьогодні видається займатись цими особами не актуально. Вибори 2004 року показали хто є хто. Доля багатьох з них зараз не вигладає рожевою.
Крах комуністичного лідера, безумовно стане початком швидкого кінця комуністичної ідеології в Україні.
Сумнівною після цих виборів вигладає доля головного об”єднаного соціал-демората та його партії.
Феномен Степана Гавриша також навряд чи може мати повтор.
Коментарі народних депутатів України, журналістів та різних „великих” чи не дуже професорів та академіків з приводу хвороби Ющенка також були доброю ілюстрацією „специфічної моральності” нашого владного політикуму.
Як на мене саме така „моральність” політиків, яка є принципово відмінною від моралі українського народу стала головною причиною їх поразки.

Підсумок: Мораль українського політикуму не відповідає загальним очікуванням та моральним засадам українського суспільства. Нове українське суспільство потребує моральності політики та нових моральних авторитетів у політиці.
Чи готові до такої вимоги наші політики? Більшість політиків до цього не готові.
Саме тому видається, що поствиборний період 2004-06 років має спродукувати нову генерацію політиків, для яких мораль не буде порожнім звуком.
Якщо це відбудеться, ми зразу зрозуміємо, що українські проблеми не від поганих законів, а від неморальних політиків, які ігнорують закони, право, а відтак суспільну мораль.

А. Ткачук, 07.12.04