УРП "Собор" - Публікації

Солодка брехня

№43 (43) - 16/11/2005

Політика, на жаль, ніколи не була чистою. Хоча інколи так хочеться повірити в щирість людей, котрі називають себе політиками. Особливо, коли в той чи інший політичний проект вкладаєш душу, самостійно знаходиш ресурси, домовляєшся з потенційними інвесторами про принципове невтручання, намагаєшся збудувати дієздатну регіональну інфраструктуру.

І все це робиш лише заради того, щоб партія стала стабільною і надовго зайняла чітку ідеологічну нішу в суспільній свідомості. У відповідь - ворожість низки однопартійців, вочевидь втомлених своєю особистою нереалізованістю, які намагаються продати власні амбіції якомога дорожче. Кому - не так важливо. Головне - за скільки. Іноді для "укладання вдалого договору" достатньо всього лише одержати в майбутньому мандат народного депутата. Можна не для себе, а хоча би для близької людини. Заради цього можна обдурити навіть себе.

Філософія зради (частина перша)

Треба визнати, що в незрілих і юних українських партіях часто трапляються розколи. Майже завжди з однієї простої причини - амбіції деяких членів партії несподівано шалено розквітають і вже не можуть підкорятися банальній партійній дисципліні. Починається затяжна позиційна війна проти харизматичного партійного лідера - часто із застосуванням заборонених прийомів (коли в медіа викидаються тонни внутрішньопартійного сміття). Але хіба це має значення? Як правило, зачинщики розколів (якщо це не професійні "особісти", на кшталт Володимира Сівковича) - особи сірі й малопомітні в звичайному житті. Але коли таких посередностей назбирається критична маса, вони об'єднуються і спільно намагаються піднятися на вищу соціальну сходинку. Разом - вони сила. Руйнівна. Іноді їм (сірій масовці) вдається схилити на свою сторону серйозніших політиків. У випадку з партією УРП "Собор" тривалий час не знаходила виходу заздрість усього лише трьох малопомітних персонажів - Володимира Шовкошитного, Любові Стасів і Віталія Коржа. Двоє перших числилися всього лише "замами" Анатолія Матвієнка (Стасів до того ж перебувала у родинних стосунках з Левком Лук'яненком), третій (справді пронирливий хитрун) устиг-таки одержати мандат народного депутата навесні 2005 року і, відчувши смак депутатства, навіть не думає від нього відмовлятися. Цікаво, а скільки це коштує? В ролі важкоатлетів виступили Левко Лук'яненко, Григорій Омельченко та... Сергій Шевчук. Усі нардепи нинішнього скликання. Особливо примітна трансформація Шевчука - котрий зовсім недавно перейшов у партію УРП "Собор" і на наполягання Матвієнка очолив її, поки останній прем'єрствував у Криму.

Проте повернімося до партій, які розкололися. Після розколу партія, як правило, гине. Рідко кому вдавалося виживати. А неформальні призвідники внутрішнього бунту, трохи покрасувавшись на шпальтах скандальних хронік ЗМІ, незабаром виявляються вже в ролі "хлопчиків (або дівчаток?) на побігеньках" у представників сильнішого політичного проекту. А як по-іншому? Навряд чи на "бунтівників" хтось із серйозних гравців робитиме ставку - адже вони потенційно слабкі і нестійкі люди, схильні до тактичної зради. Але ніхто з великих гравців ніколи не відмовляється від тимчасової допомоги амбітних аутсайдерів, якщо ця допомога дозволяє вирішити якусь стратегічну задачу. Юлія Володимирівна Тимошенко відразу після своєї відставки зуміла переформатувати й розколоти (майже розколоти?) відразу дві партії. Одну - з табору Віктора Ющенка (партія "Реформи і Порядок" Віктора Пинзеника), другу - з власного табору (Українська республіканська партія "Собор"). У обох випадках на кону стояла не серйозна ідеологічна дилема (куди рухатися Україні?), а всього лише тактична потреба самої Тимошенко. У першому випадку вона хотіла завдати удару по блоку Ющенка - це чиста механіка, спрямована на внутрішньоблоковий розкол. У другому - перешкодити призначенню на прем'єрську посаду свого наступника Юрія Єханурова. Обидва завдання - із різною мірою успіху - були виконані. Але якою ціною? Про те, що ж усе-таки відбулося в УРП "Собор"? Яка ціна простого депутатського мандата? Чого насправді домоглася Юлія Тимошенко? - цикл наших розслідувань. До цього циклу увійдуть також особисті характеристики тих екс-соборівців, які з задоволенням підіграли Юлії Володимирівні і поспіхом розміняли репутацію партії на десять (так їм спочатку здавалося) депутатських мандатів. Сьогодні вже точно відомо, що Тимошенко більше не виявляє цікавості до внутрішніх чвар, які все ще відбуваються в партії "Собор". Навіщо? Це шкодить її новій репутації миротворця. Це вочевидь не додає симпатій виборців. А платити по рахунку, тобто надавати мандати? Можливо, Тимошенко готова виділити два/три мандати на весь фрагмент відколотої частини УРП "Собор". Більше не вийде. З різних причин. Почнемо з хронології скандалу.

День Х

Розкол в Українській республіканській партії "Собор" назрівав давно. Партійна номенклатура Центрального Проводу вже впродовж тривалого часу була незадоволеною надто принциповою позицією голови партії - і відповідною відсутністю у них депутатських мандатів/міністерських посад і супутніх благ. Особливо яскраво ці симптоми виявилися в лютому цього року, коли перед XIV з'їздом тодішній заступник голови партії, а нині активний учасник заколоту, Володимир Шовкошитний почав відкриту кампанію дискредитації Анатолія Матвієнка. Тоді лідер партії не побажав іти на конфлікт і не провів зміни в найближчому оточенні. Перебування Матвієнка на посаді прем'єр-міністра АРК лише посилило негативні тенденції в партії. Незважаючи на те, що організаційними питаннями в партії на той час займався "товариш" Анатолія Сергійовича - нардеп Сергій Шевчук - дуже швидко з'ясувалося, що друзів у політиці справді не буває. За час відсутності Матвієнка у столиці Центральний Провід на чолі з Шевчуком став на диво дружнім - адже їхня спільна мета викристалізувалася остаточно - здобути якнайбільше депутатських мандатів після виборів 2006 року. І як невдовзі з'ясувалося, зробити це значно простіше, домовляючись із Тимошенко без посередництва голови партії.

Однак подвійна відставка Матвієнка з посади голови УРП "Собор" та прем'єра Криму 20 вересня через небажання депутатів-республіканців підтримати кандидатуру Єханурова все ж спричинила певну розгубленість серед партноменклатури. Наступного дня Провід партії приймає заяву, в якій кваліфікує заяву Матвієнка про відставку як емоційну і таку, що не може бути задоволена Проводом. Однак за кілька днів ситуація змінюється кардинально: напередодні засідання вищого керівного партійного органу (Центральної Ради), 30 вересня 2005 року, Провід задовольняє заяву Матвієнка про відставку. З того часу заколотники вважають лідера УРП "Собор" уже не членом партії. З цього приводу відбувається прес-конференція в УНІАНі за участю майже всіх народних депутатів-республіканців. Однак наступного дня, 1 жовтня 2005 року, Матвієнко прийшов на засідання Центральної Ради і відкликав свою заяву про відставку. Члени ЦР зустрічали лідера стоячи і влаштували йому півхвилинну овацію. За повернення Матвієнка в партію проголосували 39 членів ЦР, "проти" - 6, у тому числі Левко Лук'яненко та Володимир Шовкошитний. Тоді ж вони публічно визнали повернення Матвієнка в партію, легітимність його статусу голови та відсутність потреби скликати позачерговий з'їзд, адже "питання про голову партії вирішене".

Однак Матвієнко, розуміючи величезну кількість невирішених проблем в УРП "Собор", сам скликає позачерговий З'їзд партії. Той факт, що на нього 22 жовтня прибувають делегати від усіх без винятку територіальних організацій, підтверджує головне: тоді всі визнавали Матвієнка головою. Інакше просто не приїхали би на з'їзд, скликаний Анатолієм Сергійовичем. Проте заколотники не переймалися процедурними моментами. Вони вирішували технологічні завдання - встановили свою охорону на дверях Будинку архітектора, де відбувалося зібрання, усунули працівників Секретаріату від реєстрації делегатів, пропускали у приміщення лише "своїх" людей. Для масовки у залі з'їзду перебувало кілька десятків студентів Національного інституту будівництва і архітектури, які не були ані членами партії, ані її молодіжної організації. Їхнім завданням було створювати шумовий ефект. Заколотники не дали Матвієнку відкрити з'їзд, хоча роботу найвищого партійного органу за статутом розпочинає лише голова партії. В подальшому Матвієнку також не давали слово. Не надали слово і нинішньому заступнику Матвієнка Максиму Стрісі, який просив слово за клопотанням 75-ти делегатів з'їзду. Слід відзначити, що на з'їзд було обрано 235 делегатів, з яких прибуло 190. 87 делегатів відмовилися міняти тимчасові посвідчення на мандати. Таким чином, за Лук'яненка як в.о. голови партії могло проголосувати не більше 103 делегатів (реально у залі знаходилось не більше 70). А цього явно замало для обрання головою. Мабуть, саме тому Лук'яненка вперше за історію об'єднаної партії обирали саме відкритим, а не таємним голосуванням. Після того як стала очевидною нелегітимність з'їзду, члени Центральної Ради партії та Контрольно-ревізійної комісії вийшли із залу, де проходили збори, та відкрили своє засідання, де й переобрали Центральний Провід та заступників голови партії відповідно до статуту. Так почалася історія тимчасового існування двох партій з однаковим брендом УРП "Собор". Але це дійсно дві різні партії. Одна з них (Матвієнкова) хоче повернути собі репутацію стабільної націонал-демократичної сили, з якою можна сідати за стіл переговорів для напрацювання прозорої передвиборної програми. Інша (Лук'яненка) частина партії обрала шлях безпідставних звинувачень і відвертих образ, періодично розповсюджуючи серед ЗМІ банальні доноси...

(Далі буде)

Влад ГІЛЕВИЧ, Ілля СОТНИК, "Українська газета"