Культура в рядках партійної програми і поза ними

Для мене аксіоматично: суспільство, яке прагне досягнути матеріального добробуту, знехтувавши водночас питаннями духовності, приречене на кризи й блукання манівцями. А тривалий успіх економіки можливий тільки там, де підгрунтям для нього є багата культура. Вживаю це слово, розуміючи навіть не сукупність певних видів мистецької діяльності, а весь усталений, спертий на традицію, на ясно усвідомлену національну ідею спосіб життя певної спільноти. Адже саме це ми й маємо здебільшого на увазі, говорячи: "японська", "американська", чи "європейська культура".
Ось тому, мені здається, дотеперішній неуспіх наших економічних реформ тісно пов'язаний з тим, що ми досі не зуміли утвердити власної національної культури.
Років десять тому здавалося: вирішити всі проблеми української культури надзвичайно просто. Досить лишень повалити цензуру, усунути компартійний контроль - і стрімке духовне відродження нам гарантоване. Таким ідеалістичним романтизмом було пронизано всі документи перших місяців незалежності - зокрема, й "Основи законодавства України про культуру", ухвалені в лютому 1992 року. Тоді всі ми, народні депутати України першого скликання, були переконані - ось дамо на потреби культури вісім відсотків від валового внутрішнього доходу, й вона, ця культура, неодмінно розквітне.
І ніхто з нас не звертав тоді уваги на очевидну обставину - жодне, навіть дуже багате суспільство не виділяє на культуру майже чверть бюджету (8% ВВП якраз і складуть таку цифра, якщо врахувати, що через бюджет розподіляється близько третини ВВП).
Проте реалії наступних років грубо розбили ці мрії. Навіть ті 2% держбюджету, які виділялися на культуру 1992 року, в наступні роки скорочувалися, наче шагренева шкіра, - до менш як 0,5% бюджету в році 1999-му. Влада найперше заощаджувала не на управлінцях, і не на "силовиках", а на тих, хто завідомо не став би виходити на вулиці й площі в обороні своїх прав.
Справді, культура виявилася беззахисною за нових ринкових умов, - адже протест клубних працівників чи бібліотекарів і близько не міг мати того ефекту що, скажімо, страйк шахтарів. Відтак інфраструктура культури, формально захищена законом від перепрофілювання й приватизації, на ділі вмирала.
Насамперед закрилися відомчі заклади культури - усі ті численні клуби й будинки культури заводів-велетнів, які нині стоять. Потім дійшло й до державної та комунальної мережі. Нікого вже не дивує сільський культпрацівник чи бібліотекар, який працює на чверть, чи навіть на одну восьму ставки. Число працівників у галузі культури скоротилося протягом минулих років за офіційними даними на чверть - з понад 260 до несповна 180 тисяч. Приблизно так само скоротилася й мережа бібліотек та клубних закладів. А кінопрокат, особливо в селах та районних містах, практично припинив існування.
Великі проблеми стоять перед музшколами та школами естетичного виховання - бо в батьків талановитих дітей часто немає чим платити за недешеве навчання. Практично беззахисними залишилися чимало музеїв, де зосереджено неоціненні твори мистецтва й пам'ятки історії. Платити за охорону нічим, - тому цінні експонати в першу чергу стають жертвами зухвалих крадіжок. І розшукати викрадену картину не вдається майже ніколи, - бо діють проторені стежки проходження культурних цінностей через наші "прозорі" кордони.
Звичайно, не менші проблеми стоять і перед професійною, академічною культурою. Падіння "залізної завіси" дозволило провідним українським артистам, музикантам, митцям здобути визнання в багатьох країнах світу. Проте глибоко несправедливим є те, що наші "зірки" найменше потрібні в себе на Батьківщині. А в той самий час, як слушно зауважив хтось із журналістів, палац "Україна" вже час перейменувати на палац "Росія", - настільки впевнено окупували його гастролери з близького зарубіжжя, які в обмін на сумнівного мистецького рівня, але добре розрекламовані видовища не тільки вивозять з України великі суми у валюті, але й роблять нашу духовну залежність від колишньої метрополії ще дужчою.
Та й хіба можна нарікати на таке становище, коли наші вищі державні достойники самі охоче приходять саме на такі концерти, а найпрестижнішими для нашої "еліти" є не гостини в когось з видатних українських виконавців, а передача "Имею честь" Яна Табачника. Нічого не хочу сказати проти цього талановитого музиканта, - але ж, за великим рахунком, хіба можна його порівнювати, скажімо, з геніальним співаком Анатолієм Солов'яненком, про якого влада загадали тільки в день його похорону...
Отже, на становище культури не можуть не впливати державні діячі й політики. А погляди цих політиків у свою чергу формують партії, до яких вони належать.
Жодна з партійних програм не оминає сьогодні питань культури. Але одні (КПУ, ПСПУ) пропонують нам повернення до "світлого минулого". Вони заявляють, що всі проблеми української культури буде вирішено, коли ми знову повернемося до "союзу слов'янських держав", і коли російська мова знову зробиться в Україні державною (начебто вона без того не звучить скрізь - від базару й до Адміністрації Президента).
Інші, "реформаторські" сили готові натомість віддати все на волю "його величності Ринку". Ті мистецькі явища, які зможуть витримати ринкову конкуренцію, виживуть. Інші - загинуть. Автори таких "радикальних" проектів забувають, що навіть у такій еталонно ринковій державі, як США, для культури створено окремий пільговий податковий режим у рамках законодавства про неприбуткові організації. А в Україні сьогодні приректи століттями пригнічувану й нищену національну культуру на "вільне змагання" з російською, - все одно, що запропонувати одноногому "вільно змагатися" з двоногим тренованим атлетом. Результат відомий заздалегідь.
Нарешті, патріотичні партії декларують необхідність відродження національної культури, створення механізму дієвої державної підтримки. Проте часто це зводиться до голих декларацій, на кшталт відомої обіцянки з "Основ законодавства України про культури" скеровувати на підтримку культури не менше 8% ВВП. Вважаю, що очевидна нереалістичність таких обіцянок здатна принести більше шкоди, аніж користі.
Я маю честь очолювати Українську Народну Партію "СОБОР". Її було заснована на З'їзді єднання національно-демократичних сил 25 грудня 1999 року. Але виникла вона не в результаті чергового вже, на жаль, звичного для нас розколу, а внаслідок об'єднання понад десяти різних політичних організацій. У грудні 2000 року партія підписала Декларацію про блок з Українською Республіканською Партією та Українською Християнсько-Демократичною Партією. А в січні 2001 року "СОБОР" оголосив про приєднання до створюваного широкого об'єднання "Українська правиця".
Від самого початку "СОБОР" замислювався як партія, яка об'єднає українських патріотів, прихильників національної ідеї. Тому програмові принципи партії знайшли широкий відгук у представників нашої творчої інтелігенції. До керівних органів партії увійшло чимало знаних письменників, артистів, музикантів. Назву лишень імена Галини Яблонської, Анатолія Паламаренка, Наталії Свириденко, Віталія Розстального, Степана Колісника, Ніни Гнатюк, Максима Стріхи, Анатолія Погрібного, Василя Скуратівського, Леоніда Мужука, Віталія Карпенка, Миколи Яковини (прошу вибачення в неназваних, бо цей список можна ще продовжувати й продовжувати).
При партії утворено понад десять колегій з відомих фахівців (не обов'язково вони є членами "СОБОРУ"), які розробляють проекти законодавчих актів, досліджують процеси, що відбуваються у тій чи іншій сфері суспільного життя, виступають із авторитетними висновками й рекомендаціями. Колегію з культури очолює відомий науковець, директор Українського центру культурних досліджень Володимир Подкопаєв.
Саме цими фахівцями було запропоновано редакцію розділів партійної програми, які стосуються питань культури. Дозволю собі зацитувати їх повністю:
"4.5. Піднесення духовності та культури, відродження багатовікової спадщини українського народу повинні слугувати розвиткові держави та суспільства, консолідації української нації. Партія запропонує ефективну модель культурної політики, яка гарантуватиме високий рівень державної і громадської підтримки для національної спадщини, культури й мистецтв. Основними принципами такої культурної політики повинні стати:
· створення єдиного національного культурного простору, захист цього простору від небезпечних глобалізаційних впливів ззовні;
· гарантування громадянам свободи творчості й доступу до національних і загальнолюдських культурних надбань;
· підтримка високопрофесійної мистецької творчості, яка забезпечує високий якісний рівень національної культури;
· збереження і підтримка зусиллями держави національної культурної спадщини (пам`яток і цінностей, музеїв, заповідників тощо), базових елементів культурної інфраструктури (театрів, філармоній, інших виконавчих колективів тощо);
· підтримка культурно-мистецьких об`єднань та окремих митців.
4.6. Партія рішуче виступає проти практики "залишкового" фінансування освіти, науки й культури і вважає, що фінансування зазначених сфер повинно стати одним із пріоритетів фінансово-економічної діяльності держави. Водночас партія обстоюватиме створенння дієвих механізмів залучення в ці сфери недержавних, небюджетних коштів. Ми всебічно сприятимемо піднесенню соціального статусу працівників освіти, культури, науки.
4.7. Вважаючи українську мову основою духовності й державного розвитку українського народу, партія всебічно сприятиме реалізації її державного статусу. Партія запропонує першочергові заходи для розширення застосування української мови в усіх сферах суспільного життя, насамперед в органах державної влади та місцевого самоврядування, в освіті, у засобах масової інформації та в книговиданні, створюючи при цьому умови для вільного розвитку всіх мов і культур, носіями яких є громадяни України.
Звичайно, критик може закинути, а чи не є все вищесказане лишень іще однією красивою декларацією, яких останнім часом було аж надто багато? Тому дозволю собі зупинитися на тому, що реально вдалося зробити протягом минулого року.
Насамперед, хотів би відзначити, що депутатська група "Соборність" у Верховній Раді стала ініціатором декількох надзвичайно важливих для майбутнього української культури (й не лише культури) законопроектів.
Так, з нашої ініціативи Верховна Рада ухвалила в першому читанні проект Закону України "Про непідприємницькі організації".
Чому потрібен такий закон? В усьому світі, регулюючи функціонування так званого "третього сектора", держави створюють механізми підтримки тих організацій, діяльність яких має суспільно корисний ефект і не скерована на отримання комерційного прибутку (отримані організацією надходження повинні не розподілятися у вигляді дивідендів тощо, а йти на підтримку її статутної діяльності). Саме за рахунок такого законодавства про "неприбуткові" організації у цивілізованих країнах успішно функціонують сфери культури, освіти, науки, соціальної підтримки, працюють численні благодійницькі фонди.
На сьогодні в Україні відсутній базовий закон про неприбуткові організації, який встановив би "правила гри", спільні для всього "третього сектора". Натомість кожен з чинних законів - "Про об'єднання громадян", "Про благодійність та благодійні організації" , " Про дитячі та молодіжні організації", "Про творчі спілки" - визначає власні правила та процедури реєстрації. Самих реєстрів маємо сьогодні вже цілих шість.
До того ж, кожний з названих законів є надзвичайно громіздким. А в разі остаточного ухвалення рамкового базового закону "Про непідприємницькі організації" закони, які будуть віддзеркалювати конкретну специфіку громадських організацій певного типу, можна буде зробити невеликими за обсягом, а сама процедура реєстрації цих організацій значно спроститься.
Підкреслю - існує класична структура громадянського суспільства, де функціонують політичний сектор, бізнес-сектор і "третій сектор" - громадські організації, творчі спілки, мистецькі асоціації. На жаль, громадські організації в Україні не стали досі активним важелем впливу на владні структури в плані забезпечення конкретних потреб та інтересів громадян. Не стали, зокрема, через те, що в нас відсутня відповідна законодавча база. Натомість скрізь у цивілізованому світі громадські організації мають реальний вплив на владні рішення, які зачіпають суспільство в цілому та окремі його сегменти. Як наслідок, громадянське суспільство ефективно функціонує в усій своїй повноті.
А громадянське суспільство є базовою складовою демократії так само, як і ринкова економіка. І, розвиваючи сьогодні в Україні "третій сектор", зокрема й культурі, утверджуємо демократичну європейську перспективу нашої держави.
Втім, партія здійснює не лише законотворчу роботу на рівні парламенту. Ми намагаємося помагати українській культурі суто конкретними діями.
З ініціативи кількох відомих членів партії було засновано благодійницький фонд "Україна Інкогніта". Його мета - підтримка несправедливо забутих і замовчуваних, але важливих для сьогодення й для майбутнього явищ української культури. Очолити фонд погодився письменник і літературознавець, кандидат філологічних наук Дмитро Стус.
Мені пощастило познайомитися з Дмитром, коли він одержимо намагався завершити повне наукове видання творів його великого батька - Василя Стуса. І те, що ми маємо цих дев'ять томів (у той час, коли підтримуване державою академічне дванадцятитомне видання Шевченка припинилося на третьому томі) - свідчення не тільки Дмитрового відданого служіння ідеї відродження національної культури, але і його неабияких організаційних здібностей.
Сьогодні партія спільно з Фондом "Україна Інкогніта" випустила масовим накладом підготовлений Дмитром вибір поезій Василя Стуса. Це невелике за обсягом, але на науковому рівні підготовлене видання стане, сподіваюся, в пригоді численним шанувальникам рідного слова і, насамперед, школярам.
Список акцій Фонду всього за кілька місяців вражає. Це і дві конференції на тему "Мова і політика" - в Івано-Франківську і в Севастополі (кажуть то був перший випадок, коли відомі політики, прибувши до цього міста, послідовно говорили на всіх масових заходах українською мовою). Це - масштабне відзначення 300-річчя народного героя Олекси Довбуша на Прикарпатті. Це встановлення річної стипендії для унікального гончаря, знавця секретів давньої кераміки на Чигиринщині.
Це - випуск першого в історії компакт-диску з записами великого українського співака Бориса Романовича Гмирі (у планах - іще три такі диски). Це - підтримка постановки в переддень 250-річчя великого українського композитора Дмитра Бортнянського двох його опер - "Сокола" й "Алкіда" (українською мовою - теж уперше в історії). Це - проведення десятків мистецьких вечорів, зустрічей і концертів.
Це - велика книговидавнича діяльність. Партія та Фонд підтримали видання збірок Володимира Забаштанського, Ганни Чубач, інших відомих та молодих талановитих українських поетів. В наших планах - підтримка видання трьохтомника Івана Дзюби, приуроченого до сімдесятиріччя нашого визначного літературознавця й культуролога.
Я абсолютно не ревниво ставлюся до того, коли такі ж акції здійснюють інші партії. Адже українська культура - безмежна, і всім вистачить поля для шляхетних ініціатив. Було б тільки бажання.
Українська Народна Партія "СОБОР" колись визначила для себе: для нас головне - не кількість депутатів, яких ми матимемо в парламенті. Головне - ідеологія, яка пануватиме в цьому парламенті. Головне - якою стане ментальність нашого народу.
А українська національна ідея зможе запанувати в серцях і умах українців тільки через широку просвітницьку роботу, яка, в свою чергу, немислима без відродження нашої національної культури в усіх її зрізах - від культури побуту й повсякденних стосунків до культури найвищих мистецьких осяянь людського генія. В ім'я цього й прагнемо працювати сьогодні.

Анатолій МАТВІЄНКО,
голова Української Народної Партії "СОБОР",
президент Благодійного фонду "Україна Інкогніта",
народний депутат України