мета | програмові документи | історія створення | акції | заяви інформаційні повідомлення | публікації | вступ у партію трибуна народна | трибуна депутатська
	“Українська національна ідея переможе”. Доповідь голови УРП “Собор” Анатолія Матвієнка на 14 з’їзді партії 12 лютого 2005 року

1. Про розвиток партії після 13 з’їзду УРП “Собор”

Вельмишановні однопартійці!

Наш попередній з’їзд відбувся понад два роки тому, 14 грудня 2002 року. На ньому ми підбили підсумки об’єднавчого періоду, ухвалили нову редакцію програми Української республіканської партії “Собор”. З’їзд визначив наше партійне гасло: “За соборну національну демократичну Україну в об’єднаній Європі”, сформував сьогоднішній склад керівних органів партії, якому випала висока місія вести партію в цей надзвичайно відповідальний історичний проміжок часу. Як ми всі – Центральна Рада, Центральний Провід і особисто я – впоралися з цією місією, оцінювати сьогодні вам.

За нашим Статутом черговий партійний з’їзд повинен був би відбутися ще два місяці тому, в грудні. Але Центральна Рада партії вирішила, що є нагальна необхідність провести найвищий партійний форум тоді, коли вже відбудеться інавгурація новообраного Президента й пройде формування нового уряду, щоб проаналізувати наші здобутки і втрати й визначитися: з якими орієнтирами ми входимо в майбутню виборчу кампанію по виборах до парламенту й місцевих рад, якими повинні бути наші дії протягом кількох найближчих місяців.

Тому дуже коротко зупинюся на головних віхах нашої історії після 13-го з’їзду.

Протягом минулих двох років Українська республіканська партія “Собор” - історична партія №1 сучасної України - заявила про себе як про активного учасника суспільно-політичних процесів.

У своїй практичній роботі УРП “Собор”, її дружна група у парламенті керувалися партійною програмою, резолюцією минулого партійного з’їзду, його гаслом: “Соборна національна демократична Україна – в об’єднаній Європі”. Хочу сьогодні з гордістю нагадати: ми були першими, хто почав бити на сполох, почувши про плани створення ЄЕП. Так, ми не перемогли, але розпочата нами кампанія змусила навіть Л.Кучму підписати ялтинські угоди з відомим застереженням, яке дає новій українській владі дієві важелі для оборони національних інтересів.

Ми були першими, хто вимагав рішучих дій у критичні дні, коли Росія готувалася загарбати український острів Тузла. І завдяки, зокрема, нашій активній позиції острів залишився українським.

У складні місяці відверто інспірованої Москвою істерії навколо 60-річчя трагічних подій на Волині влітку 1943-го наша партія єдиною в націонал-демократичному таборі після тривалої й подеколи напруженої дискусії зуміла виробити й обстояти зважену позицію, що враховувала необхідність захисту національної гідності і водночас недопущення кризи в українсько-польських відносинах. І ця наша позиція, як видно сьогодні, коли Польща виступає послідовним захисником українських інтересів в Європі, була єдино правильною.

Ми принципово обстоювали інтереси місцевого самоврядування, бо віримо, що тільки вивільнена державотворча ініціатива мільйонів може докорінно змінити Україну на краще.

Ми не дали режимові змусити людей забути про вбитого Георгія Гонгадзе, про інші резонансні політичні злочини. І в цьому величезна особиста заслуга нашого безстрашного побратима Григорія Омельченка.

Ми зробили те, що виявилося не під силу Генеральній прокуратурі – показали механізми фальшування й назвали винних у нарузі над волевиявленням територіальної громади Мукачевого.

Ми щоліта, нехтуючи власним відпочинком, несли людям слово правди й просвіти – і в південних регіонах ще довго пам’ятатимуть нашу позаторішню подорож у рамках експедиції “Соборна Україна-2003”. А торік чимало учасників з’їзду брали безпосередню участь в акціях експедиції “Соборна Україна-2004” у Київській, Полтавській, Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Черкаській, Чернівецькій, Івано-Франківській, Закарпатській областях. Ми не лише здійснили нашу обіцянку, замкнувши на третій рік велике коло вздовж периметру державного кордону, але й проїхали, щодня зустрічаючись з тисячами людей, по тих центральних областях, які, за великим рахунком, і визначили результат президентських виборів на користь Віктора Ющенка.

На цій обставині хочу наголосити особливо. Іноді під час наших подорожей брала зневіра, коли ми бачили пасивність людей, їхнє відверте нерозуміння того, що відбувається. Здавалося, наші зусилля йдуть у пісок. Але, очевидно, й наші подорожі стали одним із чинників того, що Україна нарешті прокинулася.
Ми, як уміли, нарощували наші організаційні м’язи. Два роки тому ми мали зареєстрованих 24 територіальні та 235 місцевих парторганізацій, що складало 64% і 35% від числа відповідних одиниць адміністративно –територіального устрою. Зараз ми маємо зареєстровані всі 27 територіальних і 530 місцевих організацій – тобто 78% від числа районів і міст обласного значення. 2004 рік можна назвати роком “республіканізації“ села. Протягом року зареєстровано декілька сот сільських осередків.
Завершили процес реєстрації у відповідності до адміністративно-територіального устрою Львівська, Одеська, Рівненська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька обласні та Київська міська парторганізації. Ще 15 територіальних організацій мають понад 2/3 зареєстрованих організацій місцевого рівня. Відповідні інформаційні матеріали з динамікою нашої розбудови вам роздано.

Але сьогодні я не хвалитимуся нашими успіхами. Не називатиму тих, хто справді самовіддано працював в ім’я нашої спільної справи – бо назвати довелося б надто багатьох, і я все одно мимоволі образив би когось, не згадавши його справді великих заслуг. То ж спасибі всім вам – і тим, хто нині очолює організації, і тим, хто попрацювавши півтора року після ХІІІ з’їзду, передав на минулих звітно-виборних конференціях справу молодшим. Ще раз хочу звернутися до вас зі словами найщирішої подяки і певності: ваш досвід, незалежно від ваших теперішніх і майбутніх партійних посад, ще прислужиться Україні.

І водночас хочу привселюдно вибачитися перед тими нашими товаришами, для кого членство в партії донедавна означало проблеми в кар’єрі, бізнесі, нагінки на роботі, психологічний тиск. Ми щиро прагнули захистити кожного з вас. На жаль, не завжди нам це вдалося. Але, вірю, що вже сьогодні ваша жертовність окупиться сторицею в новій, демократичній, по-справжньому українській Україні.

На завершення цієї частини доповіді наголошу: темпи нашої організаційної розбудови були, очевидно, вищими за наші людські й матеріальні ресурси. Але водночас нижчими від вимог, які ставить перед нами сьогоднішня ситуація. Адже зараз, хоч нас після ХІІІ з’їзду побільшало на 10 тисяч, чисельність партії складає близько 33 тисяч, - лише на 3 тисячі більше, аніж декларували разом УРП і УНП “Собор” у квітні 2002 року. А це вимагає від нас усіх, певної корекції наших пріоритетів та орієнтирів у нових умовах.

2. Партія у виборчій кампанії

Революція 1991 року лишилася незавершеною. Ми отримали Україну. Але не отримали української влади. Українські патріоти йшли в цю владу – але кращі й моральніші з них мусили відійти, а гірші – асимілювалися в злодійську систему. 1999 року ми боролися за українського президента, але програли.

Готовність кучмівського режиму остаточно продати Україну в ім’я власного самозбереження зумовила надзвичайно важкий перебіг без перебільшення доленосних президентських виборів в Україні. Обидві сторони – і та, яка обстоювала потребу демократичних змін і життя за демократичними європейськими стандартами, і та, яка говорила про “спадковість курсу” і прагнула зберегти прогнилий олігархічний режим - мусили безкомпромісно боротися до кінця.

Саме виходячи з цього УРП “Собор” визначалася зі своєю позицією в майбутній виборчій кампаній. Під час обговорення в територіальних партійних організаціях, на засіданнях Центральної Ради неодноразово лунала думка: партія має гідних власних кандидатів на найвищу в державі посаду. Називалися прізвища наших побратимів легендарного Левка Лук’яненка, незламного полковника Григорія Омельченка, академіка Сергія Комісаренка міського голови вільних козацьких Черкас Володимира Олійника. Нарешті, звучало і моє власне ім’я.

Проте для була важлива не участь, не тренування партії перед черговими парламентськими перегонами, а саме перемога нашої спільної української справи. Тому ще на нашому минулому з’їзді в грудні 2002-го було вперше озвучено ту конфігурацію демократичної опозиції, яка гарантувала б їй майже стовідсоткову перемогу: “Наша Україна” Віктора Ющенка + Блок Юлії Тимошенко + соціалісти Олександра Мороза.

Спершу до цієї ідеї поставилися як до єресі, але вже минулої зими всі зрозуміли її силу. Зрозуміла це, зокрема, й Банкова, яка доклала всіх можливих зусиль, щоб “виштовхнути” Юлію Володимирівну на самостійну участь у виборах. І цього не сталося немалою мірою завдяки зусиллям нашої партії, яка перебуваючи в БЮТ, утримувала Ющенка й Тимошенко на одній політичній орбіті.

Але Олександра Олександровича в коаліції “Сила народу” спершу таки не було. Нас свідомо шукали на шлях пошуку винних у розходженнях щодо тактики проведення конституційної реформи (адже стратегія – перерозподіл повноважень у трикутнику “сильний президент – сильний парламент – сильний відповідальний перед парламентом уряд” – у нас була і є спільна). Але ми не втомлювалися повторювати: значно важливіше від взаємних звинувачень і все ж таки домогтися, щоб хоча б у другому турі ми всі виступили єдиним фронтом.

І в тому, що в час “помаранчевої революції” й на голосуванні 26 грудня “Наша Україна”, БЮТ і СПУ йшли разом, величезна заслуга саме нашої партії. І бодай цим ми виконали частину нашого обов’язку перед українством.

Скажу відверто: якби виборчу кампанію Ющенка організовували б ми, то, напевно, побудували б її трохи по інакшому. Насамперед, ми вимогливіше підійшли б до формування штабів, значно більше уваги приділили б узгодженості дій головних політичних сил, намагалися б не допустити зайвого паралелізму в роботі різних структур. Проте – і це є реальністю – наш вплив на архітектуру кампанії був обмежений реальною вагою нашої партії в парламенті й поза ним.

Окремою проблемою для нас стало те, що спершу реалізувалася згубна концепція самодостатності “Нашої України”. І знов таки, якби (завдяки, зокрема, й нашим зусиллям) не перейшли до концепції ширшої коаліції “Сила народу”, результат виборів міг би бути іншим.

Але для нас це означало, зокрема, те, що, формально не входячи до блоку “Наша Україна”, ми ввійшли в структуру штабів уже тоді, коли їх було сформовано. Причому (особливо чітко це показує досвід Донецька, Дніпропетровська, Одеси, Харкова декількох інших регіонів) сформовано далеко не кращим чином, а на чолі поставлено людей із суперечливою репутацією, не наділених достатнім організаційним хистом. Подекуди мали випадки, коли перед нашими активістами як формальну передумову роботи в штабі ставили відмову від членства від УРП “Собор”.

Скільки могли, ми боролися з такими неприйнятними речами. Але вони з неминучістю породили спротив і розчарування частини нашого партійного активу. Я особисто мусив за місяць перед виборами покинути всі справи в Києві, щоб рятувати ситуацію в Харкові, - хоч знав, що докорінно змінити її вже не вдасться, і це неминуче викличе невдоволення частини з вас. Але в тих складних умовах партія в цілому виявила величезну жертовність, мужність і терпіння.

Хочу наголосити ще на одному.

Поруч із участю в загальній кампанії наша партія, висловлюючись мовою старих газет, взяла на себе “підвищенні зобов’язання” на окремих її ділянках. Назву принаймні дві такі ділянки. Перша – це наука й освіта. Наші провідні фахівці взяли участь в опрацюванні програми дій Віктора Ющенка з цих напрямків, а наші активісти на місцях доклали чимало зусиль до організації “освітянських форумів”, які стали однією з найефективніших форм агітаційної роботи “Нашої України”.

Другою такою ділянкою стало місцеве самоврядування. Увага до нього була прикута тому, що саме органи місцевого самоврядування влада хотіла зробити вістрям адміністративного ресурсу при підтримці свого кандидата. Наша мета була цілком протилежна – послати місцевим депутатам, головам територіальних громад чіткий сигнал: лише перемога Віктора Ющенка стане гарантією розвитку дієвого, по-справжньому незалежного самоврядування. І тоді бюджет кожного села, селища, міста залежатиме лише від закону, нормативів і власної економічної заповзятливості громади, а не від волі чиновника з державної вертикалі. І тоді ніхто більше не усуватиме надто “самостійних” мерів, не мучитиме опозиційні ради протизаконними перевірками.

Ми не закликали органи самоврядування до якоїсь опозиційності чи громадянської непокори. Все, чого ми вимагали – це діяти в рамках закону, не допускати монополізації ЗМІ, тиску на виборців, застосування адміністративного ресурсу. Ми пояснювали місцевим депутатам і мерам: діяти так – у їхніх власних інтересах, в інтересах їхніх територіальних громад.

І така наша тактика абсолютно виправдала себе, коли після вибуху “помаранчевої революції” десятки й десятки місцевих рад оголосили про недовіру ЦВК й про підтримку народного президента Віктора Ющенка. Протягом буквально кількох годин ми організували й провели 25 листопада з’їзд місцевих рад усіх рівнів, утворили Всеукраїнський виконавчий комітет місцевих рад, який відіграв важливу роль у підтримці протестних акцій і в забезпеченні нормального життя міст в умовах фактичного паралічу дискредитованої центральної влади.

Поруч із цими варто згадати ще безліч інших виборчих проектів різного рівня, які здійснювалися силами наших партійців і за фінансової підтримки партії. Стотисячними накладами було оперативно віддруковано численні спецвипуски газети “Самостійна Україна”, розраховані насамперед на виборців Сходу й Півдня. Й за це хочу висловити велику подяку головному редакторові нашої партійної газети Любові Стасів та теперішньому головному редакторові “Української газети” Михайлові Подоляку.
Насамкінець хочу низько вклонитися всім партійцям, які, не шкодуючи свого часу й сил, докладаючи душу й серце, боролися за нашу спільну перемогу. Можемо сказати: в тому, що в ході безпрецедентно тяжкої виборчої кампанії та під час “помаранчевої революції” український народ, попри відверту підтримку російськими владними елітами кандидата від дискредитованої влади й олігархів, однозначно заявив про свій європейський вибір, своє право бути єдиним господарем на власній землі, є й помітна частка нашої праці.

Але водночас маємо й тверезо проаналізувати: чому, навіть тоді, коли перестав діяти адміністративний ресурс, коли преса стала вільною, майже 13 мільйонів наших громадян однаково проголосували за Януковича. Адже, лише зрозумівши причини цього і запропонувавши прийнятну об’єднавчу платформу для всіх, зможемо народити по-справжньому міцну націю.

А саме народження нації, після формування по справжньому української влади, й стане логічним завершенням революції, перший етап якої відбувся 1991 року, а свідками й учасниками другого всі ми стали нещодавно.

3. Партія після президентських виборів.

Ми завжди заявляли, що розглядаємо обрання Віктора Ющенка Президентом України не як самодостатню мету, а як необхідну передумову утвердження в Україні високих стандартів демократії, рівня життя, пошанування прав людини й нації, реалізації української національної ідеї. Ми багато разів говорили: нам потрібен не Месія, а місія. Нам важливо знати, якою буде Україна після виборів.

Тому, беручи активну участь у формуванні нової виконавчої влади, партія водночас активно контролюватиме відповідність дій нового уряду та місцевих державних адміністрацій високим проголошеним цілям. Партія завжди залишатиметься з народом. При цьому вона прагнутиме амортизувати в суспільстві наслідки правильних, але непопулярних рішень нової влади, і водночас чинитиме на владу послідовний тиск, якщо та ухвалюватиме неправильні рішення.

Нашим черговим завданням стали парламентські й місцеві вибори 2006 року, від яких значною мірою залежатиме майбутня доля і самої партії, і всієї України. Вони відбуватимуться за принципово новим пропорційним законом, вимагатимуть серйозного переформатування партії, її модернізації, її спроможності вступати в діалог з новими корпоративними і громадсько-політичними середовищами.

Адже сьогодні партія опинилася на переломному пункті своєї історії: активна участь УРП “Собор” як одного з засновників коаліції “Сила народу” в кампанії В.Ющенка автоматично робить партію відповідальною за дії нової влади .

Перед багатьма загальнонаціональними, регіональними та місцевими партійними лідерами вперше за багато років з’явилася реальна можливість роботи в органах влади різного рівня. Так сталося, що ми не змогли забезпечити присутність наших людей у “першому ешелоні” виконавчої влади. Але кадрова кампанія ще не завершилася й підсумки підводити рано (тим більше, що сьогоднішня хвиля кадрових призначень не буде останньою – перша відставка губернатора вже відбулася).

Але сьогодні чимало партійців у центрі й на місцях стають керівниками другої ланки – заступниками голів обласних державних адміністрацій, головами районних державних адміністрацій, начальниками управлінь. І на це скеровані мої зусилля як голови партії. Хочу наголосити – успіх просування партійців у виконавчу владу залежить і від активності й авторитетності голів територіальних партійних організацій.

В сьогоднішніх умовах зникли перешкоди для залучення в партію представників бізнесових та муніципальних еліт, інформаційних лідерів та лідерів впливу різного рівня, - здатних, поміж іншим, забезпечити добрий результат на парламентських і місцевих виборах 2006 року. Але не будемо ховати голови в пісок: це автоматично означає необхідність для багатьох сьогоднішніх партійних керівників усіх рівнів відійти в тінь, поступившись місцем амбітній і впливовішій за своїми можливостями зміні. І це неминуче тягне за собою суто людські проблеми.

Дехто наголошує: своєю жертовною працею, на своєму горбі ми вибороли перемогу, з плодів якої скористаються інші, які раніше “відсиджувалися по хатах”! І цих людей можна зрозуміти. Більше того, слід зробити все, щоб вони не чулися ображеними, отримавши свою ділянку роботи в партії чи в органах влади. Хочу наголосити: ми нікого не кинемо напризволяще. Але хочу наголосити: без потужної модернізації, без різкого нарощування м’язів партія не матиме майбутнього.

Нарешті, в зв’язку з задекларованим Віктором Ющенком 21 січня цього року початком творення нової єдиної партії “Наша Україна” гостро постає питання й про доцільність збереження УРП “Собор” як окремої політичної сили. Адже і всередині партії і (особливо) поза нею, в позапартійних національно-демократичних середовищах, знайдеться чимало прибічників нашого розчинення в надпартійному мега-проекті.

Все це спонукає до тверезого аналізу викликів, які постали перед партією, та пошуку відповідей на ці виклики.

Почнімо з того, що упродовж минулих років УРП “Собор” розвивалася як опозиційна сила. Вона діяла в умовах жорсткого адміністративного пресингу. Ці обставини й сформували значною мірою сьогоднішнє обличчя партії, зумовивши як її сильні, так і слабкі риси, власне бачення яких, підперте аналізом на Центральному Проводі, хочу сьогодні викласти.

Ідеологія партії – українській республіканізм - є достатньо чіткою й виробленою (принаймні, на рівні затвердженої в грудні 2002 року програми – інша річ, що не всі члени партії уважно читали цей документ, і звідси постійні заклики до “пошуку ідеології партії”). Партійна програма цілком відповідає загальноцивілізаційним вимогам до респектабельної консервативно-ліберальної правиці. Водночас у своїй практиці партія досі діяла в гранично поляризованій системі координат “свої-чужі”, що за нових умов може шкодити їй у пошукові й знаходженні необхідних політичних компромісів.

Кадровий склад партії включає багатьох відомих в Україні політиків, представників творчих еліт. Більшість членів УРП “Собор” є людьми глибоко патріотичними, готовими на самопожертву. Водночас партія сьогодні фактично не має свого бізнесового лобі, вкрай слабко представлена в органах місцевої влади. Стан організаційної розбудови в більшості регіонів – будьмо відверті - ще незадовільний, матеріально-фінансове забезпечення організацій - недостатнє.

В умовах, які склалися, партія повинна насамперед відповісти на запитання щодо оцінки сьогоднішнього моменту. Основних варіантів відповіді може бути дві:
Перший: Партія в основному виконала свою місію: в незалежній Україні вперше обрано українського Президента. Всі подальші проблеми відтак розв’язуються більш-менш автоматично.

Або другий: Партія своєї місії ще не виконала: перемога Ющенка є тільки початком тривалої і складної роботи зі зміни всієї системи влади й побудови української України.

Відповідь за першим варіантом цілком дає моральне право говорити про можливість, і навіть доцільність саморозпуску партії, її влиття в мега-проект “Нашої України” (з природнім збереженням взаємної підтримки колишніх республіканців при просуванні на різні посади).

Відповідь за другим варіантом натомість передбачає необхідність збереження партії як цілком чи відносно самостійної політичної сили. А це ставить питання про участь партії в блоках і конфігурацію найближчих союзників (за випадку, якщо політична вага партії виключатиме її результативну самостійну участь у виборах).

Сьогодні можна прогнозувати два варіанти майбутнього розвитку подій. Або за результатами діяльності нового Уряду Юлія Тимошенко стає 2006 року не просто технічним координатором, а реальним парламентським лідером єдиного блоку в складі нинішніх партій коаліції “Сила народу”, здатного набрати 40-50% голосів і утворити уряд самостійно, або з допомогою соціалістів і аграріїв.

Або ж, якщо соціальна ціна неминучих реформ виявиться зависокою, то іще до виборів може відбутися зміна прем’єра. Тоді складеться інша розстановка політичних сил: на виборах 2006 року самостійно йтимуть новий прем’єр із його силою (найімовірніше – на основі нинішнього блоку “Наша Україна”) та блок Юлії Тимошенко. Можлива тоді й поява третьої сили – відродженої “Української правиці”, учасниками якої можуть стати УНП та наша партія (якщо вона ухвалить саме таке рішення). Разом ці сили (знов-таки, за участю соціалістів і аграріїв, чи й без них) зможуть сформувати після виборів новий уряд.

Спробуємо трохи проаналізувати ці варіанти:

З політологічної точки зору правоцентристський блок УРП “Собор” - УНП у складі виглядав би значно природніше, з огляду на спільність багатьох програмових засад. Наявність такого блоку наближає виконання нашої стратегічної мети: сильна українська правиця, сильна українська лівиця, сильний український центр. Однак ситуативно цей блок муситиме вести на виборах жорстку боротьбу за традиційну національно-демократичну нішу саме з проектом майбутнього прем’єра (якщо ним на той час буде вже не Юлія Володимирівна).

Натомість дальша участь УРП “Собор” у БЮТ гарантує нам проходження до нового парламенту. Позиція партії в очах громадськості теж виглядатиме переконливо – ми вірні давнім союзницьким зобов’язанням і своєю присутністю в БЮТ далі триматимемо Юлію Тимошенко на орбіті Ющенка. Проблемою для нас самих при цьому, однак, залишиться необхідність обґрунтовувати альянс двох різних за ідеологією сил.

Теоретично існує й можливість широкого блоку “Батьківщина” – УРП “Собор” – УНП. Ідеологічна домінанта такого гіпотетичного блоку виявиться зсунутою суттєво правіше і це є безумовним плюсом для партії (хоч до певної міри й ускладнить наш похід на Схід України). Однак зрозуміло, що парламентське представництво партії виявиться в цьому випадку помітно меншим через необхідність ділитися з іще одним потужним союзником.

Повторю: сьогодні ми ще не маємо достатньої інформації для ухвалення остаточного рішення. Тому новообраний Центральний Провід мусить розробити докладу схему дій партії в усіх перелічених вище сценаріях розвитку подій. Але одне вже ясно сьогодні, і про це ми маємо заявити: УРП “Собор” іще раз заявляє про свою відданість ідеї об’єднання всіх національно-демократичний партій в єдину потужну силу, здатну взяти на себе відповідальність за долю України. При цьому ми застерігаємо від безперспективних спроб творення такої сили поспіхом, за адміністративним сценарієм.

Від справ зовнішнього позиціонування партії хочу перейти до справ внутріпартійних. Мені здається, сьогодні правильно було б послати сигнал усім членам партії: в рамках прийнятої нами ієрархії партія, її політичне керівництво, дбаючи про загальнонаціональний інтерес, віднині приділятиме значно більше уваги й корпоративному партійному інтересові, й законним індивідуальним інтересам її членів.

Кожен член партії повинен бути певен: він не є “гарматним м’ясом”, “сходинкою” трампліну для просування нечисленної партійної верхівки в парламент і в міністерства.
Але водночас партія не може (за неминучими, але поодинокими винятками!) перебирати на себе функції адвокатської контори, бюро з працевлаштування чи позичкової каси. Основним “призом” для партійця повинна лишатися можливість реально впливати (через інструмент партії) на ситуацію в державі і в своїй територіальній громаді.
Я намалював один сценарій - модернізації партії. Але можна піти й другим шляхом, - лишити все як є. Застигнути у власній ідеологічній незайманості. Не працювати заради залучення бізнесу й місцевих еліт, з якими треба ділитися кріслами.

Я стояв і стоятиму саме на концепції модернізації партії, що відповідає новим умовам її діяльності. Якщо з’їзд ухвалить іншу концепцію – інерційну, ту, де все має залишитися як є – то я підкорюся такому рішенню з’їзду. Але втілювати його муситимуть ті, хто таку концепцію пропонує. Якщо ж з’їзд підтримає саме ту концепцію, яку викладено в цій доповіді, то я прошу водночас дозволу сформувати такий склад Центрального Проводу, який поділятиме мої позиції.

Дещо про справи організаційні.

Очевидно, ми не маємо підстав відмовлятися від моделі “ідеологічної”, волонтерської партії. Водночас елементи кадрованості мають бути зміцнені. При цьому на партію очікує очевидна пастка: на регіональному й місцевому рівні репрезентативні постаті ледве чи захочуть зосереджуватися виключно на партійній роботі, і водночас “професійні партбудівничі” ледве чи стануть репрезентативними постатями для місцевих еліт, які потрібно залучати.

Вийти з цієї пастки можна на різний спосіб: наприклад, запровадивши (“звичаєво”, або ж і статутно) правило, за яким місцеві лідери (принаймі, на рівні областей) є постатями насамперед політичними, які представляють партійні організації у взаєминах з органами влади, бізнесом і громадськістю. Їхня робота при цьому є неоплачуваною. Натомість за організаційну розбудову відповідають оплачувані (з центрального партійного бюджету!) керівники секретаріатів (щодо яких статутно закріплюється подвійне підпорядкування й звітність – раді своєї організації й секретаріату УРП “Собор”).

Слід підкреслити: лише міцна матеріально-фінансова база як партії в цілому, так і її місцевих організацій дозволятиме партії реалізувати як її корпоративний інтерес, так і сприяти реалізації індивідуальних інтересів її членів. І лише залучення серйозних бізнес-еліт є запорукою успішної участі партії в місцевих та парламентських виборах. Однак цей процес супроводжуватиметься й низкою небезпек (наприклад, перебрання впливовими місцевими бізнесменами цілковитого контролю над відповідними організаціями, або ж номенклатуризації низки організацій). І ми повинні бути вже сьогодні готові протидіяти цим небезпекам.

Окремим важливим питанням є механізм добору партійців для участі у владі. Лобіювання окремих партійців у владні структури неминуче лишатиметься джерелом конфліктів і невдоволень. Зменшити рівень цих конфліктів можна, лишень запровадивши максимально прозорий і зрозумілий механізм висунення партійних кадрів у владу. Це можна зробити через колегії – або загальнопартійні, або обласні. (Паралельно відзначмо: саме сьогодні колегії можуть запрацювати реально. Низька дотеперішня активність колегій, попри героїчні зусилля голови Ради Колегій Юрія Сербіна, була зумовлена насамперед переважно відстронено-“академічним” характером їх діяльності за умови опозиційного статусу партії).

Окремий прозорий механізм має бути затверджено й для формування партійних списків на парламентські й місцеві вибори – і ми вже сьогодні маємо дати Центральній Раді разом з територіальними організаціями розробити такий механізм. І при цьому критерієм входження до списку має стати не членство в сьогоднішньому проводі, а самовіддана робота для розбудови партії упродовж ближчих місяців, а також думка всього загалу партійців.

Як висновок, хочу наголосити: всі члени партії сьогодні повинні отримати від нашого з’їзду чіткий сигнал: партія існуватиме достатньо довго (питання її об’єднання з іншими в єдину партійну структуру може постати лишень із наближенням виборів 2011 року; а може й не постати взагалі). Водночас партія лишатиметься активним осередком єднання сил тієї частини політичного спектру, яка близька до нас за своїми поглядами. Рішення щодо конкретних схем майбутнього блокування має остаточно ухвалюватися окремо, на основі аналізу ситуації й визначення пріоритетів.

Ідеологією партії є й лишається український республіканізм у його сучасній модифікації. Базові цінності республіканізму підлягають обов’язковому врахуванню при формуванні різних політичних блоків для участи в виборах. Водночас партія відмовляється від певного догматизму, усвідомлює необхідність розширення в сучасних умовах меж припустимого для неї політичного компромісу.

І, нарешті, про українську національну ідею. Її уявляли по-різному, а новообраний президент Л.Кучма ще десять років тому проголосив своє сумновідоме: “українська національна ідея не спрацювала”.

Я вже неодноразово говорив: ідеєю, здатною об’єднати сьогодні суспільство, є реалізація великого природно-ресурсного та людського потенціалу України в її гідному місці в світовому співтоваристві. Я радий, що фактично це ж саме сказав Президент Ющенко в своїй інавгураційній промові на Майдані. Але він підняв планку ще вище: Україна має бути не серед перших, а першою.

Якщо ми маємо підстави бути серед першої десятки світових держав – то рухаймося туди. І нехай результати роботи кожного уряду оцінюють за динамікою цього руху. Нехай ми сьогодні соті, а завтра – вже 80-ті, післязавтра – 60-ті… Такі цифри об’єднуватимуть українців у націю значно швидше від найпалкіших патріотичних закликів.
Багато хто готовий був ще вчора поставити на Україні й українцях хрест. Помаранчева революція показала – ці люди глибоко помилялися. Ще американський філософ ХІХ століття Емерсон проникливо зауважив: “Нація не може загинути інакше, як від самогубства”. А навчені гірким історичним досвідом українці, вірю, вже ніколи не підуть на самогубство асиміляції чи розчинення в нових наднаціональних структурах. Ми приречені стати врешті-решт нацією, щоб перемогти.

Напередодні 15 роковин утворення Української республіканської партії – першої політичної партії нової України, які відзначатимемо 29 квітня цього року, хочу висловити тверду віру в неминучість кінцевого утвердження національної ідеї. За нами – віки нашої славної історії. За нами – правда. За нами – прагнення волелюбного українського народу до змін на краще. За нами – перемога, здобута в “помаранчевій революції”, яка змусила весь цивілізований світ заговорити про нашу державу. За – нами врешті-решт відповідальність за кінцеву перемогу демократії на всіх теренах СНД і насамперед - у сусідніх Росії й Білорусі.

Слава Україні!