мета | програмові документи | історія створення | акції | заяви інформаційні повідомлення | публікації | вступ у партію трибуна народна | трибуна депутатська
	Доповідь голови УРП "Собор" Анатолія МАТВІЄНКА на ХІІІ З'їзді партії

"Про політичну ситуацію та підсумки діяльності Української республіканської партії "Собор" за період від другого етапу ХІІ з'їзду партії, її завдання на сучасному етапі". Доповідь голови УРП "Собор" Анатолія МАТВІЄНКА на ХІІІ З'їзді партії 14 грудня 2002 року

Дорогі однопартійці, члени Української республіканської партії "Собор"!
Вельмишановні гості нашого З'їзду!

І. Дорогою єднання - організаційні здобутки
21 квітня 2002 року багато хто з нас, тут присутніх, став учасником події, без перебільшення унікальної в новій політичній історії України. ІІ етап ХІІ з'їзду УРП та ІІ етап ІІІ з'їзду УНП "Собор" вирішили об'єднати дві партії в одну.
Наш шлях до єднання був тривалим - бо першу декларацію про намір об'єднати наші політичні сили було підписано ще в листопаді 1999-го, а угоду про тісний політичний блок партій - у грудні 2000-го. Але інакше, очевидно, бути й не могло, бо спражнє єднання швидко не робиться. Тому ті, хто говорить про необхідність єднання перед майбутніми виборами, повинні були розпочати відповідну роботу ще вчора.
Цей шлях був складним - бо влада відверто не хотіла появи сильної, принципової, опозиційної партії. І ця влада добре навчилася "колоти" націонал-демократів. Вдумайтеся - адже протягом минулого десятиліття в національно-демократичному таборі відбувалися лише розколи, наслідки яких ще й досі не вдається полагодити. Хоч певні обнадійливі симптоми вже є.
Так, сьогодні ми палко вітаємо намір майбутнього об'єднання двох "Рухів", згуртування на християнсько-демократичному полі. Ми дуже радіємо, коли виразнішого національно-демократичного забарвлення набуває "Батьківщина" і підтримуємо ідею дальшого зближення наших партій. Але в справі єднання важливим є перший крок, перший імпульс.
А саме це зробили ми з вами - актив першої зареєстрованої політичної партії вже нової України - УРП, та виниклої в грудні 1999 року УНП "Собор". Саме нам виявилося до снаги переступити через усі амбіції й організаційні труднощі, й довести справу об'єднання до завершення. Ми чекаємо, що наш приклад, нашу волю до єднання наслідуватимуть інші.
Від часу нашого об'єднавчого пройшло неповних вісім місяців. Відрізок дуже нетривалий з погляду історичної перспективи, але гранично наповнений подіями і для нашої партії, і для України. Сьогодні прийшов час оцінити: якими були основні риси тих процесів, що відбувалися протягом літа-осені 2002 року, і чи правильними були відповіді нашої партії на виклики, які ставив перед нею час. І водночас оцінити: якою наша партія є сьогодні, після цих восьми місяців напруженого нарощування організаційних м'язів, і як вона має діяти.
Кількісні показники нашої партійної розбудови видно з розданих вам довідкових матеріалів. Там кожний з вас знайде своє місце, об'єктивні показники своєї праці. Тому прокоментую тільки висновки.
Членами партії за станом на 8 грудня є майже 23 тисячі активних громадян України - прихильників національно-демократичної ідеї. При цьому до УРП влилися не лише "соборяни", але й ті республіканці, які залишили партію в часи минулих розколів. Дуже важливо, що до партії масово прийшли позапартійні.
Перереєстрація членів партії триває. Поки що ми не досягли арифметичної суми двох колишніх складових. Але сподіваюсь, ця цифра невдовзі буде навіть більшою. Бо ми маємо повне право констатувати, що якісно сьогоднішня сума нашого об'єднання вже значно більша за два окремі доданки дня вчорашнього.
Партійні організації УРП "Собор" діють сьогодні в усіх 27 регіонах держави та в 433-х адміністративних одиницях наступного рівня - із наявних 676-ти. З них 25 регіональних і 235 місцевих організацій уже перереєстровано. З ваших таблиць знов-таки видно, де процес розбудови відбувається динамічніше, а які організації мають надолужити згаяне.
Відрадно й те, що в більшості регіонів об'єднання відбулося абсолютно органічно й безболісно. Повірте, ми вже й забули, хто з нас - "старі республіканці", а хто "соборяни", бо ми всі -- члени єдиної дружної команди. Це видно і з того, як обирала собі лідерів, формувала свій актив переважна більшість наших партійних організацій. Ми виходили з глибокого розуміння - живемо не вчорашнім днем, а майбутнім України, йому і слугуємо.
Сьогодні ми вітаємо всіх членів нашої партії із завершенням об'єднавчого процесу. Ми вітаємо тих, кого демократично обрано до керівництва місцевих партійних організацій. Це є актив нашої партії, її золотий фонд, на який покладається надзвичайно відповідальне завдання.
Ми розуміємо складність вашої роботи в нинішніх умовах, але віримо вашому духові, розумові та вмінню не говорити, а бути справжніми синами й доньками нашої неньки України.
Згадавши про доньок України, хочу принагідно відзначити ще одну приємну обставину. П'ять наших організацій - Дніпропетровську, Донецьку, Івано-Франківську, Миколаївську, Хмельницьку - очолили жінки. Чимало їх серед лідерів міських та районних організацій. Такого високого показника участі жінок у партійному керівництві не має жодна інша політична сила. Хочу побажати нашим прекрасним жінкам великої снаги - і великої втіхи від плодів їхньої праці.
Об'єктивно не всі вчорашні лідери наших партійних організацій в процесі об'єднання могли залишитися головами організацій чи бути обраними до керівних органів. Але всі вони залишилися в активі партії. І сьогодні звертаю до них слова особливої вдячності і надії на їхній досвід і нашу подальшу спільну працю.
Звичайно, не скрізь об'єднання відбулося бездоганно. Відчутні проблеми виникли в Львівській та Кіровоградській областях. Але сьогодні керівництво всіх організацій сформовано, і вже за результатами праці ми судитимемо: хто чого вартий і хто був правий.

ІІ. Розвиток ситуації в Україні: рух до катастрофи
Головне завдання нашої партії - суттєво змінити ситуацію в Україні на краще. На жаль, маємо констатувати: ця ситуація, яку маємо змінити, поки розгортається не в бажаному для нас напрямкові.
Коротко нагадаю про головні віхи політичного життя держави після нашого об'єднавчого з'їзду. Це - початок роботи Верховної Ради 4-го скликання, в якій чотири опозиційні фракції мали на початку 232 голоси, а, отже, за умови злагодженого голосування цілком могли претендувати на обрання демократичного керівництва. Однак цієї злагодженості якраз і забракло. Особливо негативну роль відіграли непомірні амбіції комуністів, які вирішили, що володіють "золотою" акцією, і завищена самооцінка з боку "Нашої України", хибна уява про свою самодостатність та виключність. Як наслідок, Банкова отримала час, щоб перегрупувати сили; а ми, натомість, отримали президію, що репрезентувала виключно дві тодішні пропрезидентські фракції, за які сумарно проголосували менше 20% виборців.
Кажуть, Литвин-спікер - це наша найбільша поразка за цей період. Смію заперечити, - ні. Головним для компрадорського режиму був не Литвин у спікерському кріслі, а Медведчук в кріслі голови адміністрації. Він став першим керівником президентської канцелярії, наділеним величезною власною організаційно-фінансовою потугою. В результаті всі важелі реальної влади остаточно перемістилися на Банкову, а уряд на Грушевського,12 перетворився лише на виконавця чужих рішень і вказівок. Дисбаланс прав і відповідальності різних владних органів, про який ми попереджали ще перед виборами, зробився особливо разючим.
Нова адміністрація почала діяти гранично жорстко. Депутатів з опозиційних фракцій просто купували й залякували, і, на жаль, вони на цю купівлю й залякування піддавалися. "Нашу Україну" залишили вже 17 депутатів, Блок Юлії Тимошенко - 5 (на нашу честь, із них - жодного від УРП "Собор"). Помітні втрати понесли також соціалісти із комуністами. Це змінило ситуацію в парламенті й дозволило на початку жовтня проголосити створення пропрезидентської "більшості" - справжнього "легіону Медведчука".
Тим часом до осені соціально-економічна ситуація в державі ставала дедалі тривожнішою. Позитивна інерція розвитку, створена ще за часів діяльності уряду Ющенка-Тимошенко, врешті-решт вичерпалася. Бюджет-2002 виявився проваленим, і сьогодні де-факто відбувається болючий секвестр, жертвами якого стають насамперед освіта, медицина, культура й наука. Різко стрибнула вгору заборгованість із зарплатні "бюджетникам".
Буквально днями я отримав лист від Миколи Морочинського, голови профспілки працівників освіти з моєї рідної Бершаді, що на Вінниччині. Ось що він пише: "Зарплата вчителя вищої категорії -213 гривень, без категорії 167-178 гривень. При цьому з 960 педагогічних працівників району 640 працюють не на повну ставку. За завідування навчальним кабінетом плата 76 копійок у місяць. До 1 січня 2003 року заплановано скоротити посаду медичної сестри - не вистачає коштів на утримання".
І така чорна біда - буквально в усьому.
Вихід - суттєво збільшити бюджетні видатки. Але в умовах масового злодійства пільги для юридичних осіб, лобійовані депутатами-більшовиками, складають, за визнанням "більшовика" С.Буряка, більше 53-х мільярдів гривень на рік, - це при 50 мільярдах гривень усього бюджету України. Отже, знайти гроші можна лише за рахунок збільшення податкового пресу. Але це -- теоретично. Практично ж такий крок зруйнує вже до кінця вітчизняного виробника, а всі залишки від економіки зажене в тінь. Але куди вже далі?
А над усім цим у 2003 році над державою тяжіє ще необхідність величезних виплат близько 12 мільярдів гривень по зовнішньому боргу. Цих коштів поки що брати нізвідки. Хіба що остаточно знекровити бюджетну сферу. А це означає, крім усього, ризик нових техногенних катастроф у продовження тих, які Україна пережила цього року на Скнилівському летовищі й на копальнях Донбасу.
За таких умов В.Медведчук та його команда, схоже, самі злякалися власного всевладдя і пішли на чергову аферу. Без жодної участі опозиції вони, ціною зриву бюджетного процесу, спровокували урядову кризу, і в крісло керівника уряду посадили голову донецької облдержадміністрації В.Януковича, відомого надзвичайно жорстким стилем керівництва в своїй області, вмінням робити на Донбасі будь-які потрібні результати виборів і беззастережно виконувати волю Банкової. Але людину амбітну і не менш ненаситну, ніж сам Медведчук.
Сьогодні Медведчук об'єктивно шукає, на кого можна було б звалити невідворотну кризу, на порозі якої стоїмо. Команда Януковича, підігріта ілюзією всевладдя прем'єр-міністра, прагне опанувати в цій ситуації київські пагорби і перерозподілити сфери впливу на свою користь. Це і є та спільна платформа, на якій зійшлися два клани. Нічого схожого на турботу про народ тут і близько не видно.
Для того, щоб зреалізувати свої плани, і команді Медведчука, і команді Януковича потрібно виграти час. Це можна зробити, вкинувши емісійні гроші в економіку України. Мова йде про 3 - 5 мільярдів гривень. Зробити це заважає Нацбанк і особисто його керівник В.Стельмах. Ось чому його потрібно знищити.
Зняти Стельмаха може лише сконсолідована більшість. На її утримання йде величезна сума. За вихід з опозиції пропонують 200 тисяч доларів, а за перехід прямо у більшість - 400 тисяч. Але грошей зрадникам мало, їм давай ще й крісла. Поділили уряд, а тепер потрібні парламентські комітети. Що далі?
Сумно, жахливо, але, все це, на жаль, правда.
Прихід Януковича задовольнив, очевидно, самого Л.Кучму, в стилі якого завжди розділяти, зіштовхувати, балансувати між різними "центрами впливу". Цей прихід "благословила" Росія - бо Янукович має заслужену репутацію проросійського політика і своїм кримінальним минулим є закритим для Європи. І цьому приходові практично не протидіяв світ, який останнім часом помітно розчаровується в європейських перспективах України, а відтак - дедалі більше втрачає до неї інтерес, а з Росією не рахуватися не може.

ІІІ. Україна на "геополітичних протягах"
То чим завинили всі ми, що потрапили в таку скруту?
Я хотів би наголосити: події останніх місяців в Україні в певній мірі є відбитком тих тотальних геополітичних змін, які відбулися після 11 вересня 2001 року. Адже ми стаємо не тільки свідками "прориву" США в Афганістан і Центральну Азію. Америка сьогодні намагається закріпити свій вплив через вісь Вашингтон -Москва - Токіо. Росія при цьому виконує роль противаги об'єднаній Європі, а крім того, виникає ще й перспектива спільного господарювання в багатому на ресурси Сибіру.
Як альтернативу до цього ми спостерігаємо спробу зреалізувати іншу перспективу: формування нової потужної геополітичної "осі" Москва - Пекін - Делі. При цьому з волі обставин Україна (як це вже не раз ставалося в нашій історії) опинилася в зоні найвищого напруження світових геополітичних інтересів. За наявності в Києві потужної й розумної влади, готової захищати власні національні пріоритети, це могло б стати нашою перевагою і принести велику користь для майбутнього України. Але корумпована, дискредитована, ослаблена гучними скандалами українська влада виявилася до цього абсолютно неготовою. Таких у партнери не беруть. А відтак, те, що могло б перетворитися на потенційну силу України, виявилося її величезною слабкістю.
Україна все більше стає не рівноправним суб'єктом, а об'єктом чужої гри в якості розмінної монети.
Сьогодні Захід нарешті визнав плівки Мельниченка справжніми й оголосив Кучму персоною "нон ґрата". Як наслідок, ми опинилися в дипломатичній ізоляції й стрімко дрейфуємо на Схід, де нас готові прийняти такими, як ми є - з усіма нашими злиднями й корупцією. За підтримку останнього реального союзника - Путіна - Кучма готовий розплачуватися буквально всім.
Тому розмови про "європейський" та "євроатлантичний" вибір України, які звучать ще з уст наших горе-правителів, є не що інше, як модні декорації драми, назва якій - "Зрада". А нові призначення до уряду В.Януковича відвертих поборників руху до Європи "разом з Росією" М.Азарова та Д.Табачника відкидають будь-які сумніви в серйозності зміни досі непослідовного курсу "до Європи" на цілком послідовний - "до Москви".
Окрім можливості політичного порятунку для дискредитованого Кучми, чи є ще хоч якась економічна доцільність такого вибору, а як є - то для кого, і в чому вона полягає?
Як підкреслює відомий російський економіст академік Микола Петраков, величезні "брудні" капітали (типу статків наших "донецьких", "дніпропетровських", чи "київських") можуть працювати тільки в Росії. Тільки на цьому пострадянському просторі можуть знайти застосування і незміренно більші гроші російських олігархів. Причина в тому, що економіка Заходу сьогодні сильно "перегріта", там існує надлишок капіталів, -- тобто грошей більше, аніж потенційно вартісних інвестиційних проектів, які здатні приносити стабільний прибуток. Тому наші олігархи можуть хіба що скуповувати чергові іспанські, британські чи кіпрські маєтки, - бо їхні сумнівного походження сотні мільйонів до тамтешніх серйозних інвестиційних вкладень ніхто не допустить.
А відтак власники цих капіталів (а до них належить і В.Медведчук, і ті, хто стоять за В.Януковичем, і "дніпропетровські", які рвуться до контролю над Нацбанком), активно готують нас до можливої нової інкорпорації в Росію. Причому готують не тільки на рівні економічної залежності. Одночасно відбувається зміна офіційних ідеологем, посилення русифікації, починаються спроби ревізувати національну історію.
Наголошу на ще одній вельми небезпечній обставині: здійснення такого сценарію може спричинити й територіальний розкол України. Можливість цього останнім часом дедалі активніше обговорюється і на Заході, і на Сході, і в самій Україні, де рух "галицького сепаратизму" із забавки групи львівських та буковинських інтелектуалів може перетворитися на щось значно серйозніше. Тривожним є й те, як Захід і Росія (а заодно й наші "ес-деки") буквально змагаються за те, щоб скупити "український П'ємонт".
Причину такого "змагання" дозволяє зрозуміти цитата з російського аналітичного видання "Експерт" від 8 квітня цього року: "Україна виразно демонструє ознаки розколу, в ній існують дві дуже різні країни... Через територію Західної України проходить у Європу близько 80% російського газу. Тут розташовані також найбільші сховища газу - ключові об'єкти в системі газопостачання континенту... Найімовірніше, розділ країни не відбудеться безболісно... Щоправда, Східна Україна за цих обставин може нарешті приєднатися до Союзу Росії і Білорусі, однак слід пам'ятати, що в цьому разі на західних кордонах Союзу виникне вкрай ворожа до Росії держава, зі спірним кордоном, базами НАТО і Бог його знає з чим іще... А США надовго забезпечить собі вирішальну присутність у реґіоні".
Навіть крізь антиамериканську й антинатівську риторику російського видання не можна не побачити: такий сценарій був би катастрофою не лише для самої України, а й однозначно для Європи в цілому.
Чи розуміє це сьогодні Україна (як суспільство), а тим більше об'єднана Європа? На жаль, ні. Перша серйозно хвора, а інша має купу невирішених власних питань.
Тому поки що панує некерована і небажана стихія. Альтернатива тому - пробудження і напружена праця в ім'я мети, сформульованої сьогодні як гасло нашого з'їзду: "Соборна національна демократична Україна - в об'єднаній Європі!" Саме це має стати суттю і внутрішньої і зовнішньої політики, і не окремих, а всіх щирих патріотів України. Бо всяка інша Україна - не-соборна, не-національна, не-демократична - то автоматично Україна поза Європою, Україна в новій Російській імперії. Ця імперія може називатися по-інакшому ("Союз Росії, України та Білорусі" , чи "Євразійський союз"), але суть від того не зміниться.
Діяти приречені оперативно і негайно. Адже хочемо того чи ні, а з 1 травня 2004 року західний кордон України стане водночас східним кордоном об'єднаної Європи. Й не дурімо себе - Україна в її сьогоднішньому стані не зможе бути гордою нейтральною Швейцарією. Перед нами чітка альтернатива. Або ми таки йдемо до Європи (не на словах, а на ділі, так, що сама Європа визнає нехай віддалену, але перспективу нашого прийняття), або ж скочуємося в "обійми" Росії.
Але ж не секрет - і Празький самміт НАТО, і Копенгагенський самміт ЄС це яскраво підтвердили - зі стандартами, які демонструє команда Кучми, Україну в Європу не візьмуть. Питання нашого статусу щодо Європи - це насамперед питання дотримання нами стандартів демократії й вільноринкової економіки. А, значить, Україна з Кучмою - це Україна поза Європою, не Україна, яка скочується до Москви, або, точніше, під Москву.
Ось -- справжня причина нашої опозиційності, а не та гра в амбіції, яку нам хочуть "інкримінувати": мовляв, не подобається вам зачіска Леоніда Даниловича, і ви через заздрість до його величі не можете ніяк заспокоїтися. Хочете керувати і не можете.
Але дії стають політикою, коли вони приносять результат, наближають поставлену мету і досягають її. Чи демонструємо це ми своєю діяльністю? Чи відчувають люди, наші виборці, результат позитивних змін? На жаль, ні. Очевидно, така самокритика вимагає від нас, не зраджуючи стратегічну лінію, подумати про тактику наших дій. Якою ж повинна бути сьогодні тактика дій нашої партії, тактика дій усієї нашої опозиції?

ІУ. Опозиція повинна усвідомити: діяти доведеться в нових, значно складніших умовах

Сучасний стан розвитку української держави та суспільства викликають величезне занепокоєння у мільйонів наших громадян. Суспільство переживає складний період зубожіння та зневіри. Майже всі його сфери деградують. Фактично постав безжальний вибір: або - цей владний режим. Або - український народ.
У свій час представники опозиції запропонували найбільш спокійний для суспільства шлях - почати і провести процедуру імпічменту. Вважаю, що такий варіант був вигідний перш за все самому Леонідові Кучмі, бо, якщо він не причетний до зловживань, які йому інкримінуються, то це дало б йому можливість очиститися від бруду та неправдивих звинувачень, створити нормальну моральну обстановку довкола себе.
Але влада не пішла на цей найбезпечніший, найоптимальніший для держави та суспільства шлях. І тепер уже зрозуміло - чому. А відтак у країні почав ширитися рух опору, почали говорити вулиці та майдани.
Восени на вулиці в рамках акції "Повстань, Україно" вийшли десятки й сотні тисяч людей. Але будьмо відверті: переломити докорінно ситуацію нам так і не вдалося. Головними причинами цього стали тяжка хвороба українського суспільства, свідомо доведеного владою до злиднів та апатії, і незгуртованість самої демократичної опозиції.
І водночас влада, застосовуючи всі засоби тиску, так само виявилася не здатною повністю здолати опозицію, придушити процес пробудження людей. Ситуація протистояння сьогодні є до певної міри патовою.
Тому ще в жовтні-листопаді, виходячи з реалій сьогоднішнього дня, ми підтримали ідею "круглого столу" влади й опозиції за посередництва церкви й відомих позапартійних інтелектуалів, на якому будуть окреслені кроки для переходу України до демократії. Ми закликали всі відповідальні політичні сили негайно розпочати підготовку до такого "круглого столу". Більше того, зустріч українських політиків різних напрямків у Варшаві в середині жовтня можна розглядати як перший маленький крок до таких переговорів.
На засіданні Центральної Ради нашої партії 16 листопада ми сформулювали пакет пропозицій, який містить 11 кроків до порятунку України. Цей документ компромісний, і, як на мене, сьогодні найбільш ефективний. Він передбачає, що предметом розмов на "круглому столі" повинна стати процедура демократичного оновлення влади, перерозподіл владних повноважень між парламентом, президентом та урядом, закріплення його в Конституції, проведення дострокових виборів президента, а згодом - Верховної Ради. Виходячи з реалій дня, наша Центральна Рада допустила надання на такому "круглому столі" гарантій для тих, хто погодиться добровільно передати владу в ім'я національного порятунку України.
Але поки що цей бажаний для нас і найкращий для держави сценарій переговорів не дала реалізувати все та ж сама роз'єднаність опозиції і, навпаки, згуртованість режиму перед лицем свого можливого краху.
Підписана 7 грудня в Маріїнському палаці в присутності президента угода між "більшістю" й урядом, подальше прагнення "більшості" перерозподілити на свою користь усе, від Нацбанку (єдиного досі острівця стабільності) до парламентських комітетів, продемонстрували: діючи силою залякувань і страху, влада відкидає будь-які компроміси, а натомість прагне повністю поставити під свій контроль парламент, цілком відсторонити опозицію від реальної участі в ухваленні політичних рішень.
Називаймо речі своїми іменами: після політичного піднесення 2001-2002 років, яке не досягло своєї головної мети - усунення корумпованого режиму Л.Кучми - розпочалася доба політичної реакції. І вона вимагає від опозиції більш продуманої, чіткої, розрахованої на тривалий період тактики дій.
Досі ми наснажувалися думкою: режим агонізує, варто лишень добряче підштовхнути, і він упаде. Режим справді агонізує, але ця згубна для суспільства агонія виявилася значно тривалішою, аніж ми могли передбачити. А сьогодні цей режим вступив ще (використовуючи ті ж таки медичні терміни) у фазу тимчасової ремісії. За нею неминуче буде той самий крах - але він не настане вже завтра, а головне - не настане легко.
Найстрашніше - такий крах проходитиме за сценарієм стихії. А вона, як відомо, змітає на своєму шляху все - й погане, і добре. І її удар для України може виявитися руйнівним, бо керувати наступом стихії, спрямовувати його в прогнозоване русло - неможливо.
Тому чи є сьогодні альтернатива нашій ідеї переговорів і компромісу? Є - рух до загострення, яке стрімко наближається до неконтрольованості. Саме до цього нас штовхає влада - свідомо збурюючи ситуацію питанням про Нацбанк, чи призначаючи Ю.Кравченка на посаду керівника ДПАУ. Але, якщо ми з вами відповідальні політики, то чи не варто задуматись: хто і чому штовхає нас на цю дорогу?
Тому ми в жодному разі не знімаємо з порядку денного необхідності потужного продуманого тиску на владу, продовження масових протестних акцій із застосуванням різних - зрозуміліших і прийнятніших для людей форм, які апелюють не лише до абстрактних високих істин, а насамперед до обставин їхнього щоденного життя.
Але наголошу й на іншому. Ми повинні не створювати собі зайвих ворогів - їх і так вистачає, а шукати союзників, у тому числі й серед неоднорідного правлячого табору. Адже навіть там збереглися люди з українською душею, і їхні можливості, їхній вплив потрібно використовувати, а не відлякувати їх власною непримиренністю в усьому і скрізь. Але водночас ми повинні, нарешті, домогтися, щоб зрадництво перестало бути вигідним політичним бізнесом, створити навколо всіляких толочків, правденків та іже з ними таку моральну атмосферу неприйняття, щоб їхні потенційні послідовники тяжко замислилися: а чи варто робити цей сумнівний крок.
А головне: сьогодні опозиція повинна навчитися діяти в нових координатах, відмовитися від тактики авантурного "штурму й натиску", яка сьогодні може призвести тільки до зневіри й знесилення наших прибічників. Натомість ми повинні знайти терпіння й силу, аби за будь-яку ціну навіть в умовах тотальної інформаційної блокади зуміти донести свою позицію до людей, сформувати достатньо потужні структури, й таки домогтися змін.
А це може статися, коли ми повною мірою виявимо свій потенціал конструктивної роботи. Тому закликаю ще раз повернутися до ідеї Тіньового уряду опозиції, створення якого партія обстоювала ще навесні-влітку. Через такий Тіньовий уряд, використовуючи наші великі інтелектуальні можливості, ми зобов'язані, нарешті, показати суспільству ясну й чітку стратегічну перспективу України після Кучми. А на місцях таку роботу можна вести через тіньові державні адміністрації, спільні фракції в радах усіх рівнів.
Це все може зробити тільки згуртована опозиція, а не сьогоднішня ситуативна, не оформлена організаційно, ідейно неоднорідна "четвірка".

У. Єдиний шанс України - це єдність державницької опозиції
Що ж нам робити далі?
Дивіться: навіть ослаблені чисельно, чотири опозиційні фракції в парламенті таки зуміли (принаймні, на певний час) зірвати минулого четверга ті чергові кроки національної зради, що їх уже "благословили" на Банковій. Бо опозиція діяла цього разу абсолютно узгоджено. Але як можемо цей поки виняток перетворити на правило?
УРП "Собор" ще з весни говорила про єдино продуктивний шлях - утворення правоцентристського й лівого блоків опозиції, й укладення домовленості по взаємодію між ними на чітко окреслений період - до формування нової влади. Наш Центральний Провід і парламентська група робили все для реалізації цієї схеми. Але ми досі маємо аморфну "четвірку", яка апріорно не може мати узгодженої стратегічної програми.
Хто винен, що цієї схеми єднання не було реалізовано? Винна, однозначно, влада, яка панічно боїться такого об'єднання. Але також винен особисто Віктор Андрійович Ющенко. Винна особисто Юлія Володимирівна Тимошенко. Винне їхнє оточення, яке часто дбало тільки про своє місце при лідерах, і боялося політичних союзів, що могли б привести до появи поруч із їхніми "патронами" нових людей. Винні, зрештою, ми з вами - бо не були завжди достатньо наполегливими, щоб спонукати їх діяти інакше.
Але в нас немає іншого виходу, як зводити Ющенка й Тимошенко докупи, садовити за один стіл, переконувати діяти спільно. Це потрібно Україні. Бо тільки так ми зможемо, нарешті, відмовитися від згубної тактики спринтера (побігли, а там побачимо!), а натомість виробити розраховану на тривалий час стратегію стаєрського бігу.
Тому ми повинні вести активні розмови як з середовищами Блоку Юлії Тимошенко, так і з середовищами "Нашої України". Сьогодні найбільш прийнятною схемою структурування опозиції мені видається схема "2+1+1": тісний блок ідейно споріднених "Нашої України" та БЮТи, за їхньої тісної взаємодії з автономними СПУ та КПУ. Така схема є логічною і зрозумілою для людей, насамперед для наших із вами прибічників.
Натомість раз у раз реанімована схема "четвірки" небезпечна, бо за нею - неминучий ідеологічний розкол, який уже спіткав три роки тому іншу відому "четвірку" - канівську. Саме до цього нас штовхає влада. Ідучи цим шляхом, ми раз у раз повторюватимемо ситуацію, про яку журналісти минулого четверга вже писали: "Ющенко й Тимошенко побили глечики через комуністів". То ж навчімося нарешті не наступати на ті самі граблі!
Проте розмови мають вестися не лише про створення коаліції БЮТ і "Нашої України" в рамках Верховної Ради, а й про творення в майбутньому єдиної потужної "Української партії". Тільки на такий спосіб гарантовано можна досягти перемоги на майбутніх президентських виборах, повороту вектору руху України на 180 градусів - у бік стандартів демократичної цивілізованої Європи.

УІ. Наш принцип - сучасний український республіканізм

Чи буде ця намріяна партія називатися "республіканською"? Не мусимо наполягати, але і не можемо виключати.
Водночас пам'ятаймо: головне - не назва, а суть політики. А саме ідея республіканізму як свідомої участі всіх громадян у державному управлінні з метою досягнення загального блага є надзвичайно привабливою як потенційна об'єднувальна ідея для мільйонів свідомих українців. Насмілюся сказати - ця ідея органічно включає в себе поняття націоналізму як діяльного патріотизму, але водночас вона прийнятна і для тих, хто в силу відомих історичних причин досі побоюється слова "націоналізм", для кого досі привабливіше традиційне означення народної партії (в європейському консервативному сенсі). Тому нам варто самим для себе краще усвідомити місце й перспективи українського республіканізму.
Переконаний - ця тема повинна стати на нашому з'їзді (і після нього) однією з центральних. Адже, як відзначають політологи, основну масу українських виборців складають нині ті, які чітко не визначилися, готові підтримати сьогодні одних, а завтра - інших. І ми не повинні таврувати цих людей ганьбою, відштовхувати їх від себе, а навпаки - маємо розумною агітацією залучати їх на свій бік. Бо тільки так ми зможемо вийти за межі вузького електорального сегменту в десяток-півтора відсотків.
Виходячи з основоположного принципу республіканізму, вважаю, що обов'язком нашої депутатської групи є й надалі обстоювати запропоновані нами демократичні зміни до Конституції, які вже дістали "зелене світло" від Конституційного суду. І не вводьмо людей і самих себе в оману дискусією навколо визначень "президентсько-парламентська", чи "парламентсько-президентська" республіка. Ми не прагнемо ослабити Президента, а тим більше звести його фігуру в системі влади нанівець.
Ні, ми прагнемо створити ефективний баланс прав і обов'язків усіх гілок влади, прагнемо отримати сильного президента, сильний парламент, сильний відповідальний перед парламентом уряд. Саме це положення підтримав Центральний провід після тривалої дискусії щодо відповідного пункту проекту майбутньої партійної програми. Водночас наше завдання - максимально підтримати місцеве самоврядування, бо тільки розбудивши ініціативу мільйонів, матимемо і нормальну владу "в центрі".
Підкреслю - ці положення відображено в новій редакції партійної програми, над доопрацюванням якої ретельно працювала кілька місяців програмова комісія. Більшість висловлених вами пропозицій було в тій чи іншій формі враховано.
Зі свого боку, хотів би зупинитися лише на одному принциповому моменті. Програмова комісія одностайно не погодилася з пропозицією Львівської обласної організації, яка вимагала вилучити з проекту програми згадку про громадянське суспільство як таке, яке начебто "передбачає пріоритет прав людини над правами нації".
Я не хотів би зараз доводити очевидного - весь проект нашої програми, інші партійні документи пронизано принципом нерозривної єдності прав людини й прав нації. Ми переконані - одне реалізується тільки через інше. Не може бути реалізовано прав людини, коли занедбано права нації. І навпаки: не може бути реалізовано прав нації, коли занедбано права людини. Зрештою, саме в ім'я прав нації і прав людини й долали свій хресний шлях по радянських таборах наші славні ветерани на чолі із Левком Лук'яненком.
А поняття "громадянське суспільство" якраз і пов'язано з реалізацією і першого, й другого. Воно передбачає такий розвиток громадянської ініціативи, за якої більшість питань громадяни можуть вирішити через свої різноманітні асоціації (зовсім не обов'язково політичні), не вдаючись до послуг держави. І величезна біда України в тому, що громадянське суспільство досі перебуває в нас у зародковому стані.
Згадаймо промовистий приклад: у Чехії всього-на-всього призначення сумнівної людини на посаду керівника телебачення змусило сотні тисяч людей щодня виходити на вулиці - аж поки цей керівник не подав у відставку. А в нас звинувачення президента в найтяжчих злочинах вивело на вулиці тисячі, максимум - десятки тисяч. А якби в нас було громадянське суспільство, то вийшли б мільйони, і ми на нашому з'їзді розглядали б уже зовсім інші питання.
То ж фактично наші "революціонери", борючись із "громадянським суспільством" (принаймні, на рівні проекту партійної програми), фактично повністю суголосні із владним режимом. На доказ зацитую слова відомого політолога Миколи Рябчука: "саме владна посткомуністична олігархія найбільш зацікавлена утримувати суспільство в негромадянському - атомізованому, відчуженому, заляканому і здезорієнтованому - стані. Структуризація суспільства й перетворення за його допомогою наявної леніністської держави на правову і демократичну означало б появу конкурентного політичного і економічного середовища, до виживання в якому компрадорська еліта в Україні явно не готова".
Тому не намагаймося бути "святішими за папу" у власному націоналізмі, не намагаймося зробити з партії секту, зорієнтовану виключно на постійних відвідувачів радикально-протестної "клумби". Наша партія зуміє перемогти лише тоді, коли дійде до найширших верств громадян - прихильників національної ідеї. А їх чимало - і на Заході, і на Сході, і на Півдні. Але не лякаймо їх ультрареволюційною фразою. Краще дбаймо про те, щоб зміст наших дій в усьому відповідав проголошуваним нами гаслам.
Остання вельми войовнича (і правильна за суттю) заява тієї ж Львівської організації завершується латинським крилатим висловом "Vivere militare est". І очевидно, для нашого з вами загалу, необізнаного часто не те що з латиною, а й з рідною мовою, передбачливі автори навели й переклад: Жити - значить боротися.
Якщо зазирнути в латинсько-український словник, то можна переконатися: дієслово "militare" має насправді три значення. Перше - бути солдатом, служити у війську. Друге - боротися. І третє - працювати, трудитися. І, думаю, найбільш глибоко цей латинський афоризм звучить, коли ми пам'ятатимемо одразу про три можливі варіанти його перекладу. Те ж саме стосується й нашої партійної роботи.
Справді: "Жити - значить працювати" і працювати натхненно. Боротьба плідна тоді, коли її поєднано творчою працею на нашій українській ниві. Поєднавши в своїх діях змагання й творення - неодмінно переможемо.

УІІ. Хочемо бути лідерами єднання - повинні стати сильними
На завершення ще раз наголошу: ми не мали цього року літнього відпочинку. Натомість ми здійснювали об'єднання середовищ на рівні областей і районів, рушали в двохтисячокілометровий просвітницький мотопробіг "Соборна Україна-2002" українським Сходом, виходили на кожен захід акції "Повстань, Україно", здійснювали широкі міжнародні контакти і водночас - шукали найменших шансів до діалогу всередині держави. Але завдяки цьому ми виграли темп в інших, які не робили всього того, що робили ми після завершення виборів.
Тому маємо вже право сказати - наше об'єднання дозволило перейти УРП "Собор" у нову політичну якість, якої не мали окремо ані УРП, ані колишня УНП "Собор". І сьогодні ми не повинні втрачати цього темпу.
Ми кличемо інші близькі партії й середовища наслідувати наш приклад, іти дорогою єднання. Але якщо ми хочемо бути лідерами в дальших кроках єднання, ми повинні бути сильними. Відтак ми повинні наполегливо нарощувати свою організаційну структуру, повинні вести широку просвітницьку роботу серед людей, повинні роз'яснювати їм переваги нашої республіканської ідеології. І тоді ми не розчинимося в якихось нових структурах, а навпаки - приймемо до своїх лав усіх тих, хто має погляди, близькі до наших.
Саму ж необхідність об'єднання, створення в майбутньому єдиної "Української партії", озброєної ідеєю республіканізму, ставити під сумнів не можемо. Бо, тільки об'єднавшись задля вирішення кардинальних завдань національного порятунку, ми маємо довести, що ми всі -- українці, які хочуть жити у власному домі, ім'я якому -- Україна.
І нехай не здається вам намальована мною сьогоднішня ситуація - безнадійною.
Вона справді - складна, вона - трагічна, але не безнадійна. Газети й телебачення в Україні справді залишаються контрольованими - але не скрізь і не повністю, і дедалі більше журналістів підводяться сьогодні на повен зріст. Люди справді пригноблені й роз'єднані, а все ж - як засвідчили і вибори навесні, і акції восени - здатні до опору. І, зрештою, сам правлячий табір уже не є чимось однорідним: нові бізнесові еліти вступають у конфлікт зі старими, поповнюючи ряди прихованих і відвертих опонентів режиму. А протягом останніх місяців почав діяти ще один фактор: міжнародна спільнота відверто зажадала від українського режиму облишити, нарешті, гру з правилами, й почати, натомість, гру за правилами.
Звичайно, кожного з цих чинників поодинці було б не досить, щоб спричинити радикальні зміни. Але разом - вони здатні зрушити ситуацію з мертвої точки, розпочати демократичні зміни, яких давно чекають і в Україні, і за її межами. Тому ми сьогодні не маємо права на зневіру. Ми повинні просто реалістичніше усвідомлювати обсяг труднощів, які треба ще подолати. Але якщо ми будемо мудрі, розважливі, сміливі й жертовні - ми не зможемо не перемогти. Бо за добою реакції неодмінно настає падіння режиму. Іншого Історія просто не знає.
І тоді соборна, демократична, національна держава Україна навіки порве із колоніальним минулим, стане неповторною і, вірю, найкращою частиноюоблаштованої, квітучої об'єднаної Європи.

Слава Україні!