мета | програмові документи | історія створення | акції | заяви інформаційні повідомлення | публікації | вступ у партію трибуна народна | трибуна депутатська
	Виступ Голови УРП “Собор” Анатолія Матвієнка, який йому не дали виголосити на XV позачерговому з’їзді партії, що мав відбутися 22 жовтня 2005 року

Шановні друзі, дорогі однопартійці!

Сьогоднішній мій виступ перед вами – мабуть, найскладніший і найгіркіший у моєму політичному житті. Згідно з порядком денним, я мушу говорити про участь партії у кампанії з виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад та голів територіальних громад, що відбудуться 2006 року. Проте переконаний: ми не можемо ухвалити з цього питання правильного рішення, не проаналізувавши спільно тих помилок, які всі ми разом, і в тому числі не в останню чергу особисто я, наробили.
Адже наш минулий ХІУ з’їзд, що відбувся 12 лютого цього року, був з’їздом політиків, що з гідністю пройшли неймовірні випробування й перемогли в Помаранчевій революції. Але вже той з’їзд, а ще більшою мірою - святкування нашого 15-річного ювілею в квітні-травні було потьмарене тим, що партію незаслужено обійшли при розподілі посад. Проте ми тоді дивилися в майбутнє коли не з певністю, то з надією.
Сьогодні ж не тільки партія, а все суспільство опинилися в стані глибокої кризи, і соціологи фіксують уже такий рівень соціального песимізму, який був лишень за часів пізнього Кучми. На тлі непослідовних дій і відвертих помилок усіх без винятку провідних політиків колись єдиного Майдану ми змушені зібратися на позачерговий з’їзд, бо партія теж виявилася поділеною на два табори.
Що є лінією такого поділу: власна образа і небажання почути іншого? Привабливість влади і її майже стовідсоткова реальність? В кожному разі, сьогодні тільки з’їзд може ухвалити остаточні рішення. Але дуже важливо, - і я просив би про це всіх вас, - щоб зробив він це так, аби єдність першої партії нової України було збережено. Для цього ми повинні сьогодні не лише послухати, але й почути один одного, думати не про свою образу, а про майбутнє України й роль партії в забезпеченні цього майбутнього.
Насамперед спробую конспективно викласти своє бачення деяких подій, які відбулися протягом останніх місяців – які й зумовили мій емоційний крок 20 вересня. При цьому буду гранично відвертим – нехай навіть на шкоду самому собі.
Отже, зранку 19 квітня президент несподівано запропонував мені очолити уряд АР Крим. Я розумів, що моя згода, швидше за все, піде на шкоду партії, - але водночас я розумів значення стабільності в Криму для майбутнього всієї України. Часу на тривалі роздуми я не мав. Але все ж таки встиг зібрати провід партії, аби почути його думку. Підкреслю – з усіх наявних членів проводу і ради старійшин лише один – М.Стріха – виступив тоді проти. Тому я поїхав до Криму, зокрема, з мандатом від УРП “Собор” і намагався, як міг, працювати й на партію в цьому найскладнішому й особливому регіоні України. Бо я розумів: мої дії в Криму – це ще й авторитет УРП “Собор” в усій Україні.
Чи робив я у Криму помилки? Безумовно, що так. Головною з них стало те, що мав ілюзію ввійти в Крим без війни, а тому не домагався негайної зміни “силовиків”. Як наслідок, мої намагання зруйнувати усталені впродовж багатьох років кримінальні схеми відмобілізували самих “силовиків” очолити боротьбу проти мене.
До того ж, я приречений був діяти фактично без команди – бо в умовах парламентської республіки кожне призначення змушений був погоджувати з так само корумпованою в своїй більшості Верховною Радою. А окремі особи з тодішнього оточення президента, які мають у Криму великі ділові інтереси, відразу ж почали робити все можливе для мого усунення.
Відразу ж хочу наголосити: сам Віктор Ющенко послідовно підтримував мене. Мої контакти з ним упродовж цього часу були активними. В значній зміні і нинішні зміни в оточенні Президента – наслідок цих контактів.
Сьогодні я можу сказати: упродовж цього часу я радив президентові не чіпати Конституцію, що могло б привести до непередбачених наслідків. Я вимагав усунути з уряду і президентського оточення олігархів і звести повноваження РНБОУ та Секретаріату то тих меж, які визначено Основним Законом. Я наполягав, аби Віктор Ющенко заявив: він – президент не лише однієї політичної партії НСНУ, а всіх українців. Довга й тривала розмова з президентом стосувалася необхідності формування потужної української “правиці”.
Всі ці пропозиції зафіксовано в доповідних, які лягали на стіл глави держави. І більшість їх було реалізовано – проте, на жаль, деякі значно пізніше, аніж це мені хотілося б.
Коли на початку вересня виникла урядова криза, я робив усе можливе, аби не допустити відставки уряду Юлії Тимошенко. 7 вересня я благав Юлію Володимирівну летіти, як і було заплановано, на економічний форум до Криниці, не втягувати себе в нервові переговори про формування мега-блоку Ющенко-Тимошенко-Литвин. Це дозволило б трохи погамувати пристрасті, збити емоційну хвилю (жертвою такої ж емоційної хвилі за якихось два тижні став я сам!) Проте Юлія Володимирівна лишилася в Києві – з відомими наслідками.
Хочу наголосити: повернувшись із Криниці 8 вересня, вже після відставки кабінету, я відразу ж поїхав до Юлії Володимирівни і мав з нею півторагодинну розмову. Я чесно застеріг її від переходу в тотальну опозицію до президента, оскільки, на мою думку, в цій ситуації йшлося вже не про конкретну особу Віктора Ющенка з його чеснотами й слабкостями, а про майбутнє завоювань Помаранчевої революції, про майбутню долю України. Адже я переконаний: не лише УРП “Собор”, але й весь блок відповідальний за те, щоб президентство Ющенка виявилося в кінцевому підсумку ефективним. Ми домовилися тоді продовжити через два тижні розмову про майбутній формат відносин наших партій. При цьому Юлія Володимирівна сама просила мене ні в якому випадку не йти з Криму.
А ситуація в АР Крим тим часом почала відчутно “нагріватися”. Кримінальні клани й криміналізоване керівництво місцевої Верховної Ради схоже, отримали команду “фас”, зокрема, й з дуже високих київських кабінетів. І за цих умов єдиною моєю підтримкою були президент Віктор Ющенко і виконувач обов’язків прем’єра Юрій Єхануров, які повною мірою розуміли значення Криму для політичної стабільності в державі.
Хочу наголосити ще на одному: я вважав і вважаю Юрія Єханурова чесним і відповідальним політиком, грамотним професіоналом. І в ситуації, яка складалася в державі в середині вересня, затвердження його на посаді прем’єра було єдиним способом недопущення переходу кризи в загальну катастрофу. При цьому я неодноразово говорив своїм товаришам з партії і з БЮТ – сьогодні недопустимо ставати в позу ображених і діяти за принципом: чим гірше, тим краще. І водночас я неодноразово застерігав і Ющенка, і Єханурова: нізащо не можна домовлятися з Януковичем, натомість треба зробити все, щоб відновити союзницькі відносини з Тимошенко.
Підкреслю – тоді я отримав від Ющенка і Єханурова обіцянку: одіозних постатей (Жванії, Червоненка, Порошенка та іже з ними) в новому уряді не буде.
На жаль, на той час у проводі партії, яким на моє доручення керував Сергій Шевчук, уже витворився інший пріоритет – не робити нічого такого, що могло б не сподобатися керівництву БЮТ. Очевидно, провід вважав, що тільки на такий спосіб забезпечить майбутнє партії на парламентських виборах. Розуміючи мотивацію моїх колег, водночас вважав і вважаю їхню тактику помилковою навіть з точки зору досягнення вузько утилітарної мети – забезпечення належного представництва партії в списках. Адже хто стане рахуватися з союзником, який заздалегідь згодний на будь-які умови!
Але про це – згодом, у заключній частині моєї доповіді. Зараз повернуся до хронології. 16 вересня на ранковому засіданні провід визначив умови, на яких партійна група може підтримати кандидатуру Єханурова. Головною умовою було усунення від влади корумпованих олігархів. За результатами засідання С.Шевчук на мою домовленість мав зустріч з Ю.Єхануровим. Партії було гарантовано мінімум одну міністерську і одну губернаторську посади, кілька посад заступників міністрів. Однак про результати цієї зустрічі (а також про сумніви, які виникли після неї в моїх колег) мене просто ніхто не поінформував.
Тим часом у Криму ситуація досягла граничної напруги. 19 вересня після чергової розмови з Президентом, заручившись підтримкою з його боку, я змушений був виступити з заявою про те, що в АРК готується корупційний переворот. Того ж дня на моє прохання президент провів принципову розмову з великою групою міністрів та інших посадовців у Києві - і, як наслідок, значна частина депутатів, які раніше вимагали моєї відставки, поспішили відмовитися від своїх підписів. Чіткі гарантії щодо дальшої допомоги в стабілізації ситуації на півострові дав і Ю.Єхануров.
Тому неправі ті, хто вважають, що 19 вересня моя відставка була вже неминучою. Адже за Конституцією вона була просто неможлива без згоди Президента!
Однак того ж дня увечері провід під головуванням С.Шевчука після багатогодинних дискусій так і не зміг ухвалити жодного рішення – підтримуємо ми кандидатуру прем’єра, чи ні. Але при цьому ухвалив окрему заяву, якою зобов’язував мене залишатися в Криму. І знову ніхто не вважав за необхідне потелефонувати мені під час засідання, вислухати мої аргументи, чи просто поінформувати мене про результати. Довідавшись про них наступного ранку суто випадково, я змушений був виступити з заявою – затвердження Єханурова відповідає, на мою думку, нагальній суспільній необхідності, і в разі, якщо депутатська група такої позиції не підтримає, це змусить мене розглянути доцільність мого дальшого перебування на посаді голови партії.
Перед голосуванням я намагався зв’язатися з депутатами телефоном, щоб переконати в правильності своєї позиції. Хтось не брав слухавки, побачивши, що висвітлився мій номер. А хтось просто не мав мужності сказати мені, що саме в цей момент у них відбувається зустріч із Юлією Володимирівною. І ніхто не запропонував їй переговорити зі мною – хоч у такий момент це, на мою думку, було б цілком природнім.
Наслідок відомий. 20 вересня Єхануров отримав 223 голоси – для проходження йому не вистачило бодай трьох з п’яти голосів УРП “Собор”. Це мало наслідком подвійну зраду. Спершу дехто з керівництва БЮТ розпочав інтенсивні переговори з Януковичем, аби загнати урядову кризу в глухий кут і вимагати вже відставки президента. А згодом президентська команда зробила вимушений крок у відповідь і підписала ганебний “Меморандум про взаємо порозуміння між владою і опозицією”, який змусив багатьох говорити про “остаточний похорон ідеалів Майдану”.
Підкреслю – це все стало наслідком неголосування 5 депутатів від УРП “Собор” 20 вересня. Розуміючи це і передбачаючи саме такий розвиток подій, я вже не мав морального права просити про підтримку ані президента, ані Єханурова. Те, що упродовж п’яти місяців я намагався робити в Криму, було в одну мить зруйноване. За таких умов я мусив написати заяву про відставку з поста кримського прем’єра – і досі вважаю, що іншого виходу в мене тоді не лишалося.
Значно складніше й гірше з іншим моїм кроком, ухваленим одночасно з першим – заявою про відставку з посади голови партії та про вихід з її рядів. У тому емоційному стані, в якому я перебував удень 20 вересня, такий крок здавався мені єдино виправданим з морального погляду. Своїм політичним самоспаленням, коли хочете, я хотів привернути увагу всіх до певних етичних понять, якими, на мою думку, в жодному разі не можна гендлювати. Повторюю – так я бачив ситуацію вдень 20 вересня, опинившись, як думав, при руїнах того, що довгий час зводив важкою працею. Зводив не для себе, - цим я ніколи не спекулював, - а для блага України, як я його розумію.
Сьогодні я розумію хибність і некоректність мого кроку. Насамперед, я не мав жодного права нікого звинувачувати у зраді, - і насправді не звинувачував у тому всіх членів партії, апелюючи лише до членів нашої депутатської групи. На моє глибоке переконання, наші депутати вчинили велику політичну помилку. Вони діяли, виходячи з власного, відмінного від мого, розуміння ситуації. І розсудити нас міг тільки партійний з’їзд.
Тому сьогодні, з відстані часу, я усвідомлюю, що мусив би написати тоді заяву приблизно такого змісту: “Я вважаю позицію депутатської групи УРП “Собор” глибоко помилковою з погляду стратегічних національних інтересів України. Користуючись статутним правом голови, я скликаю надзвичайний з’їзд партії для визначення партійної лінії з цього питання. В разі, якщо з’їзд не підтримає мене, я складу повноваження голови партії”.
Але тоді я вчинив так, як вчинив. Публічно, - в пресі, на численних зустрічах з членами партії - я вже багато разів визнавав зроблену тоді помилку і просив за неї вибачення. Право з’їзду – визначити мені кару за цю помилку. І я сьогодні ще раз прошу вибачення в усіх, кого незаслужено образив і кому завдав болю. Трохи виправдовує мене хіба що те, що найбільшого болю я завдав самому собі...
Перші три дні після моєї заяви я був разом зі своїми батьками в рідній Бершаді – й не мав сил відповідати на жодні телефонні дзвінки. Лише потім я довідався, що провід 20 вересня відмовився розглядати мою заяву за моєї відсутності, запропонував мені відкликати її й оголосив про скликання найближчим часом засідання Центральної Ради.
Не відразу, але з часом, під впливом численних розмов з однопартійцями, я дійшов висновку, що мушу на засіданні Центральної Ради вибачитися за свої помилки й відкликати заяву. Як ви пам’ятаєте, засідання Центральної Ради було призначено на 1 жовтня. Але 30 вересня хтось вирішив діяти на випередження. Було скликано позастатутне, на мою думку, засідання, Центрального Проводу (позастатутне – бо виконувач обов’язків голови партії Сергій Шевчук, який один за статутом міг скликати провід, перебував на той час поза межами України) – і моїй заяві дали хід...
Я не хочу нікого винуватити. Тим більше, що наступного дня Центральна Рада переважною більшістю голосів врегулювала проблему. Разом з відкликанням моєї заяви й скасуванням рішення Центрального Проводу від 30 вересня, було вирішено провести термінові переговори щодо творення потужної коаліції національно-демократичних сил. Причому це рішення зовсім не виключало й можливості блокування з партією “Батьківщина” в рамках БЮТ – але на прийнятних для нас засадах і умовах. Таке рішення знімало необхідність проведення позачергового з’їзду.
Але в наступні дні ситуація стала розвиватися за незрозумілими сценарієм. Ті, хто 1 жовтня погодився з рішенням Центральної Ради, раптом стали заявляти про його нестатутність, про те, що партія живе без голови.
Я допускаю, що Центральна Рада могла помилитися. Але як можна було б у цьому разі діяти правовим, статутним шляхом: а) Ще раз скликати Центральну Раду; б) Розглянути ситуацію на засіданні КРК; в) оскаржити рішення Центральної Ради в суді; г) звернутися по роз’яснення в Міністерство юстиції. Але нічого з цього мої опоненти не зробили.
Натомість Секретаріат партії за моїм дорученням провів у Міністерстві юстиції консультації, - і вони підтвердили цілковиту відповідність рішення Центральної Ради статутові партії. Але, зрозуміло, в умовах недовіри, взаємних підозр і звинувачень (які, переконаний, інспіруються сьогодні саме з поза меж партії) необхідність з’їзду стала очевидна. Тому з моєї ініціативи Центральна Рада шляхом опитування ухвалила рішення про проведення позачергового з’їзду.
І зараз ми доходимо до суті конфлікту, до того, що нас ділить. А ділить нас, як виявилося, різне бачення перспектив партії.
Упродовж минулих років нашою основною місією була боротьба з кучмізмом. При цьому ми виконували й особливу місію – забезпечити єдність БЮТ і “Нашої України” в 2004 році. Тому наше рішення 2001 року про участь у БЮТ було безумовно правильним.
Зараз, визначаючи свою позицію щодо виборів 2006 року, ми не маємо права не думати про 2009 і про 2011 рік. Водночас не маємо права ігнорувати тих особливостей, які накладає політреформа і встановлений нею імперативний мандат. Тому вже сьогодні ми повинні замислитися:
Чи готові ми визнати, що Юлія Володимирівна (і тільки вона) – наш президент 2009 року?
Чи готові ми беззастережно йти у фарватері партії “Батьківщина” як молодший партнер у Блоці Юлії Тимошенко?
Участь у якій політичній конфігурації найбільше відповідає проголошеній нами меті – творенню національної демократичної соборної європейської України?
Що за таких умов краще для партії й для України – зв’язана імперативним мандатом група в 7-10 депутатів від УРП “Собор” у складі великої фракції БЮТ, чи повноправна фракція на 15-18 депутатів (у тому числі 5-7 республіканців) після об’єднання “правиці” в єдину силу?
Підкреслю – однозначної відповіді на ці та інші подібні запитання (їх можна сформулювати ще багато – але заощаджую наш час) особисто в мене немає. Цю відповідь можна отримати лишень шляхом переговорів з іншими учасниками політичного процесу, шляхом ретельного аналізу даних соціологічних досліджень. Але такі переговори й такі дослідження мають сенс лише тоді, якщо ми сьогодні лишимо двері для себе відчиненими.
Сьогодні фактично все обертається навколо двох проектів рішень з першого питання, які вам роздано. Перший, на мою думку, передбачає те, що ми заздалегідь оголошуємо себе сателітом ВО “Батьківщина” і готові йти у БЮТ на будь-яких умовах, які нам запропонують.
А, якщо ми самі розпишемося, що ніяких інших варіантів у нас немає, запропонують не надто багато. Звичайно, гарантують місця для сьогоднішніх депутатів. Але не більше. Принагідно наголошу – п.Турчинов підтвердив: своїх вони не “кинуть”. Отже, майбутнє наших депутатів і так гарантоване, незалежно від нашого з вами рішення.
Проте головне – навіть не в цьому. Хто мені скаже, яким сьогодні є ідейне обличчя ВО “Батьківщина”? Судячи з кроків уряду Ю.Тимошенко, воно ближче до соціалістичної ідеології. І я не хочу нічого нікому закинути – в Україні має бути потужна “лівиця”. Але ж ми з вами є національно-демократичною партією, “правою” за своїми засадами!
Сьогодні про це мало хто пам’ятає – але чотири роки тому ми ніч перед міжпартійним з’їздом БЮТ просиділи разом з Юлією Володимирівною над комп’ютером і слово за словом, літера за літерою узгоджували текст передвиборчої програми. Може, кінцевий продукт нікого й не задовольнив остаточно – але він був прийнятний і для “Батьківщини”, і для нас. А те, що було запропоновано нам спочатку, прийнятним було хіба що для Олександра Мороза...
А хто сьогодні буде узгоджувати текст програми з партією, яка розпишеться, що заздалегідь погоджується на все, аби лиш гарантували десяток місць у прохідній частині списку?
Нарешті, ми повинні бути послідовними й пам’ятати: ми надто часто говорили про те, що прагнемо побудувати в Україні потужну національно-демократичну правицю. Визначили ми й головного партнера в побудові такої “правиці” – Українську народну партію, з якою ще на день злуки майже три роки тому підписали відповідну декларацію (отримавши – хочу на цьому наголосити – попередню згоду Юлії Володимирівни на такий наш крок!)
Тому сьогодні я не виключав би побудови “правиці” в будь-якому форматі. І поза БЮТ – якщо сили будуть достатні для нашого самостійного проходження, а умови – прийнятні для нас. І в рамках БЮТ. Причому навіть з участю ВО “Батьківщини” – якщо нам вдасться переконати керівництво цієї партії наблизити свої програмові засади до національно-демократичних. І в цьому теж немає нічого неможливого – адже Юлія Володимирівна вже зробила великий крок у цьому напрямкові (щоправда, сама, без своєї партії). Адже чотири роки тому я при всьому бажанні не міг би, скажімо, уявити вінчання її дочки в храмі Київського патріархату!
Але якщо ми хочемо опинитися в тому ж БЮТ на гідних, а не лакейських умовах, то повинні ставити собі належну ціну й залишати наразі відкритими всі двері. І замислитися над тим, чому керівник секретаріату “Батьківщини” Ярослав Федорчук говорить у Львові, що УРП “Собор” пустять у БЮТ лише тоді, коли звідти піде Матвієнко.
А все ж дуже просто: Федорчук і подібні до нього (в жодному разі не говорю зараз про саму Юлію Володимирівну!) добре знають, що саме з Матвієнком УРП “Собор” залишалася навіть у рамках БЮТ силою з власним обличчям, власною позицією. А федорчукам цього не треба, їм потрібен загальний “одобрямс” і бажано – найдешевшою ціною.
Тому зараз ідеться про майбутнє партії. У проекті рішення, який вношу я, говориться: “метою участі партії у виборчій кампанії з виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад та голів територіальних громад, що відбудуться 2006 року, втілення в життя основоположних програмових засад та ідеологічних принципів партії як через закріплення їх у програмі широкого виборчого блоку національно-демократичних сил, так і через забезпечення максимально можливого представництва УРП “Собор” в органах влади всіх рівнів.
Виходячи з цього з’їзд визначає пріоритетними партнерами для переговорів про формування виборчого блоку партію ВО “Батьківщина” та Українську народну партію разом з іншими силами національно-демократичної орієнтації”. Переконаний: тільки так збережемо за партією статус сили, з якою рахуються.
І насамкінець. Наступним пунктом порядку денного в нас передбачено вибори голови партії. Відразу ж хочу оголосити: я кандидуватиму на цю посаду лише тоді, коли в основу рішення з цього питання буде покладено проект, що демонструє повагу до партії, розкриває нам шлях для маневру, для повноцінних переговорів, врешті-решт, який дає партії перспективу на майбутнє.
І це – зовсім не шантаж. Просто якщо мені буде зв’язано руки рішенням “БЮТ навіки і на будь-яких умовах”, я особисто не бачу можливості провести ефективні переговори щодо входження партії у тому числі до того ж Блоку Юлії Тимошенко на гідних нашого потенціалу умовах. А на роль маріонеткового лідера з’їзд за таких умов має знайти відповідну кандидатуру...
І вже зовсім насамкінець я, замість стандартного й бадьорого “Слава Україні”, прошу у Господа для нас усіх мудрості зробити правильний вибір і терпіння й мужності – прийняти цей вибір, навіть коли він чимось не задовольняє тебе особисто.